• здійснювати нагляд за розвитком ЕКЮ.
Для виконання цих функцій ЄВІ був наділений визначеними повноваженнями. Зокрема, Рада ЄВІ могла більшістю в 2/3 голосів розробляти проекти, пропозиції і рекомендації стосовно кредитно-грошової і валютної політики окремих країн — членів ЄС. Більш того, ст. 6 Маастрихтського договору надавала ЄВІ право на прохання й за дорученням національних центральних банків зберігати їхні валютні резерви і керувати ними.
Жодне з цих прав не було використано. Протягом перших чотирьох років свого існування ЄВІ займався в основному підбором кадрів і вирішенням організаційних питань. У результаті було створено висококваліфікований апарат, що володів значним аналітичним потенціалом. Однак цей потенціал не був задіяний політично. Матеріали, які публікував ЄВІ, були присвячені не стільки питанням валютної та кредитно-грошової політики, скільки неупередженому дослідженню об'єктивних процесів економічної конвергенції.
Не було і ніяких ознак втручання ЄВІ у функціонування Європейської валютної системи. Незважаючи на бюджетні й валютні кризи в Італії і Швеції в 1995 p., що викликали нову напруженість на валютних ринках, широкі межі коливань виявилися досить ефективним засобом захисту центральних курсів і використовувалися в середньому не більш як на 20 %. Хоча в 1995 р. Австрія, а в 1996 р. Фінляндія та Італія приєдналися до Європейської валютної системи, Велика Британія, Греція й Швеція залишилися за її межами. Керівництво інституту не робило ніяких спроб зрозуміти положення Європейської валютної системи, зокрема питання про сумісність широких меж коливань ринкових обмінних курсів і неучасть ряду країн — членів ЄС із встановленими Маастрихтським договором критеріями конвергенції.
Отже, і в діяльності ЄВІ не було ніяких ознак ефективного "процесу навчання" колективному прийняттю рішень.
Думка про те, що 1 січня 1999 р. ця "беззуба" установа має трансформуватися в Європейський центральний банк і прийняти на себе відповідальність за практичне здійснення кредитно-грошової політики на всьому просторі Європейського Союзу, у багатьох фахівців викликала почуття дискомфорту.
У дискусіях щодо економічного і валютного союзу, що, природно, продовжувалися і на іншому етапі здійснення плану Делора, все сильніше виявлялися скептичні настрої. Прихильники ЕВС вели "важкі оборонні бої", але разом з тим не переставали буквально по крихтах нарощувати концептуальний зміст програми ЕВС.
У червні 1995 р. Комісія Європейського Союзу опублікувала "зелену книгу" про практичні заходи для введення єдиної валюти під назвою "Одна валюта для Європи". Автори документа виходили з того, що визначивши принципові основи майбутнього економічного і валютного союзу, автори Маастрихтського договору залишили відкритими практичні питання перехідного періоду. Тому було поставлено триєдине завдання:
• з усіх можливих сценаріїв переходу вибрати один, усунувши тим самим можливу невизначеність і скоротивши витрати перехідного періоду;
• визначити конкретні завдання всіх учасників процесу аж до технічних деталей;
• виробити основні напрями кампанії щодо широкого роз'яснення проекту та завоювання підтримки з боку громадської думки, без якого перехід до ЕВС був би неможливий.
Документ Комісії було обговорено з представниками політичних, ділових та академічних кіл. У грудні 1995 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Мадриді затвердила розроблений Комісією проект і прийняла рішення про те, що майбутня єдина валюта буде називатися євро.
Однак, хоча документ Комісії, затверджений Мадридським самітом, мав суто технічний характер і не містив ніяких принципових нововведень, саме він став каталізатором психологічного й політичного перелому відносно до проекту ЄВС. Очевидно, саме його конкретність, що дала змогу широким колам громадськості, так би мовити, відчути майбутню систему, побачити себе в перехідний період, і дала цей несподіваний ефект.
Пропозиції Комісії не потребували внесення будь-яких доповнень у текст Маастрихтського договору. Тому питання про економічний і валютний союз не стояло на порядку денному ні Амстердамського саміту, ні міжурядової конференції, що передувала йому. Більш того, хоча це може здатися парадоксальним, найбільший внесок, який Амстердам міг зробити в підготовку економічного і валютного союзу, полягав у тому, щоб... не торкатися цієї теми взагалі. Це був найкращий спосіб продемонструвати рішучість глав держав і урядів виконати рішення Маастрихту, не торкаючись ані старих, ані нових розбіжностей. Саме так було і зроблено: в Амстердамі не було змінено жодного слова Маастрихтського договору, що безпосередньо належить до проблематики економічного і валютного союзу.
Втім, повністю обійти приховані наявні розбіжності між основними державами — членами ЄС не вдалося, тим більше, що у Франції напередодні саміту в Амстердамі соціалісти перемогли на виборах і сформували новий уряд. Ще за старого кабінету Франція погодилася підписати запропонований Німеччиною Пакт стабільності, що в остаточному варіанті отримав більш благозвучну із соціального погляду назву — Пакт стабільності і зростання. Уряд Жоспена спочатку заявив про відстрочку свого остаточного схвалення Пакту. Однак в останній момент вдалося уникнути труднощів, що виникли через прийняття в Амстердамі резолюції про зростання, зайнятість і координацію економічної політики, що, на думку французьких керівників, пом'якшило монетарист-ську однобокість Пакту стабільності і зростання. Крім того, на настійну вимогу Франції в текст договорів було включено особливі розділи про зайнятість і соціальну політику. Німецькі керівники зробили поступки в цих питаннях, оскільки, на їх думку, залишилось недоторканним головне — суворі вимоги Пакту стабільності.
Важливе досягнення Амстердама полягало в тому, що, незважаючи на наймогутніший тиск противників економічного і валютного союзу, глави держав та урядів "п'ятнадцяти" виявилися непохитні й не пішли на те, щоб відкласти початок заключного етапу перехідного періоду. Тим самим була підведена риска під усіма сумнівами і коливаннями, якими б обґрунтованими вони не здавалися. Після Амстердама стало зрозумілим, що мости спалені й держави, які є ядром майбутнього союзу, сповнені рішучості здійснити задумане, що вони не відступлять від своїх намірів за будь-яких обставин (крім, зрозуміло, якихось непередбачених економічних чи політичних катастроф). Значення цього гранично ясного вираження політичної волі важко переоцінити. Адже технічна підготовка до введення євро потребувала значних капіталовкладень, що мають бути зроблені завчасно. Приватний капітал не пішов би на пов'язані з цим витрати, не маючи впевненості в тому, що розроблені плани переходу до економічного і валютного союзу будуть обов'язково здійснені. Після Амстердама така впевненість стала фактом. Прийшов час для реалізації конкретної програми переходу, запропонованої Європейською Комісією.
Сценарій переходу до ЄВС
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тернистий шлях до Амстердама“ на сторінці 2. Приємного читання.
