Уряд та Рейхсбанк через свою філію "Голдісконтбанк" (Goldiskontbank) брали активну участь у фінансуванні реорганізації, надаючи субсидії та позики через придбання акцій за штучно завищеними цінами. До завершення операції Дрезднер банк очолив банківські установи Німеччини, причому уряд та Рейхсбанк мали 91 % акцій. Державна власність досягла 70 % в "Комерц унд приват банк" (Commerz- und Privat Bank), після чого відбулося поглинання провінційного "Бармер банкферейн" (Barmer Bankverein); 35 % — в Дойче банк та "Дісконто-Гезельшафт"; 70 та 67 % відповідно в двох великих провінційних банках — "Альгемайне дойче кредитанштальт" (AUgemeine Deutsche Credit-Anstalt) та Північно-німецькому кредитному банку (Norddeutsche Kreditbank). Тільки "Берлінер хандельсгезельшафт", який був відокремлений від інших банків столиці своєю політикою експансії та позик за кордоном, повністю залишався під контролем приватного капіталу. В кінці цієї банківської реорганізації, в якій уряд не досяг успіху в залученні приватного капіталу, а також незважаючи на значне втручання державного капіталу (1,3 млрд марок), сукупні капітальні резерви банків скоротилися з 1930 по 1932 р. на третину.
Деякі вчені дійшли висновку, що наступна націоналізація консервативним урядом Брюнінга провідних комерційних банків сприяла тому, що Веймарська республіка допомогла Гітлеру взяти під контроль усю банківську систему, яка контролювалася державою. Проте політика інтервенцій уряду, викликана обставинами, що склалися, не передбачала того, що після подолання цих труднощів банки не будуть повернені до приватного сектору. Більш того, акції уряду в банківському секторі утримувалися спеціальним установами, тож ані уряд, ані Рейхсбанк не могли брати участі в їх щоденному управлінні. Щодо банкірів, то вони не переставали звинувачувати всі форми втручання уряду, незважаючи навіть на вжиті досить ефективні заходи.
Коли до влади прийшли нацисти, уряд сподівався використовувати діючу систему для власних цілей. З метою попередження відкритого конфлікту з прибічниками повної націоналізації банківської системи уряд у вересні 1933 р. створив слідчу комісію для того, щоб розібратися з питанням реорганізації та підготувати проект закону. Складання проекту уважно обмірковувалося під керівництвом Шахта, який повернувся в крісло президента Рейхсбанку. Неофіційно було погоджено, що існуюча система є легітимною та ефективною. Готфрід Федер, керівник прибічників націоналізації, який належав до "старої нацистської гвардії" та військових кіл партії, не брав участі в цих переговорах.
Закон про банки було видано в грудні 1934 р. Відповідно до закону було створено нову урядову агенцію із контролю над банками — Ауфзіхтзамт фюр кредитвесен (Aufssichtsamt fur das Kreditwesen), яка діяла незалежно від уповноваженого банку. Банки та ощадні установи мали підтримувати мінімальні ліквідні резерви у вигляді переказних інструментів на рівні, встановленому Ауфзіхтзамт. їх кредитна політика регулювалася правилами, спрямованими на попередження надлишкових спекуляцій і зобов'язань. Надання банківській системі гарантій щодо тягаря приватного капіталізму не захищало її від втручання уряду. Однак нацистський режим не встановлював перешкод на шляху реприватизації банківського сектору. З 1933 по 1936 р. борги банківського сектору були погашені, а акції перекуплені приватними інвесторами.
Кошти, які сплачували за повернення банків у приватну власність, були, безперечно, підтримкою для нацистського режиму. В квітні 1933 р. професійна асоціація банкірів Німеччини "Центральфербанд дер дойчен банк унд банкірге-вербе" (Centralverband derDeutschen Bank- und Bankiergewerbe) прийняла з цього приводу формальну резолюцію, а наступного місяця поставила перед одним зі своїх членів, нацистом зі стажем, завдання проштовхнути цю організацію до нових політичних структур. З цього часу єврейські банківські службовці і єврейські банкіри були змушені залишати свої посади, продавати активи чи передавати свої банки нацистам. Внаслідок цього численні приватні банки, деякі з яких були досить давніми, такі як Бляйхродер (Bleichroder) чи Мендельсон (Mendelssohn), зникли. З 1932 по 1938 р. кількість приватних банків зменшилась з 700 до 500.
Вірність комерційних банків нацистам не давала їм змоги посідати провідні місця в банківській системі. Реприза економіки Німеччини в контексті державного контролю та планування, де головним мотивом посилення експансії були військові програми уряду, призвела до появи нових методів фінансування промисловості й використання нових фінансових посередників. Ощадні банки стали головним агентом розміщення цінних паперів уряду, тоді як комерційні займалися казначейськими векселями й короткостроковими облігаціями. Результатом стало те, що в 1938 р. комерційні банки утримували менш як 15 % активів банківської системи, а 45 % припадало на ощадні банки, які, на думку нацистів, було легше контролювати.
Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Криза в Австрії і Німеччині“ на сторінці 2. Приємного читання.
