Однак кредитний потенціал зменшився на початку XVIII століття, коли відсоткові ставки досягли мінімального рівня і становили 2,5—3 %. Для Нідерландів стало важко розширювати кредитну базу, оскільки такі дії потребували збільшення рівня непрямого оподаткування, який уже був відчутним. До того ж товарний ринок Амстердама також проявляв ознаки стагнації. Це означало, що уряд навряд чи міг розраховувати на значні надходження від податків на торгівлю. Оскільки на відміну від Англії Нідерланди не мали змоги збільшити свою фінансову базу для збереження статусу світової держави, вони відійшли на другу позицію в європейській політиці.
Проте послаблення торговельного потенціалу Нідерландів не означало фінансової кризи. Фактично з кінця XVII ст. купці-банкіри Амстердама активно діяли в сфері міжнародного кредиту. Іншими словами, вони надавали купцям дисконтні кредити — спочатку голландським, а потім іноземним, що займалися міжнародною торгівлею. Більш того, крім традиційних інвестицій у цінні папери Нідерландів вони також робили інвестиції в іноземні державні бони. При цьому перевага віддавалася інвестиціям у довгостроковий борг Англії та в акції великих компаній, що займалися державними цінними паперами. Поступово інвесторів Амстердама почав приваблювати сектор довгострокових державних кредитів інших європейських держав. У XVIII ст. внаслідок економічної експансії фіскальна база європейських країн зросла, що привело до збільшення відсоткових ставок і можливості отримати більший доступ до кредиту.
У XVII ст. іноземні монархи, які мали потребу в грошах, зверталися на грошовий ринок та ринок капіталів Амстердама, іноді за допомогою влади Нідерландів. Отже, сама держава гарантувала власникам деякі позики іноземних принців і монархів, оскільки мала певну вигоду від цих операцій. Залежно від якості операції країна виставляла гарантом деяких податківців. Коли загальна сума операції перевищувала фінансові можливості того, хто відповідав за неї, до її виконання залучалися купці-банкіри Амстердама. Якщо останні погоджувалися, то відповідальним за операцію видавались боргові розписки. В більшості випадків ці операції стосувалися надання короткострокових кредитів, які де-факто завжди перетворювалися на довгострокові. Наприклад, позика 248 000 флоринів, надана у 1616 р. електору Бранденбурзькому податківцем адміралтейства Амстердама, була сплачена наприкінці століття.
Купці-банкіри Амстердама надавали позики європейським монархам безпосередньо. Наприклад, Бліас Тріп, який розрахувався в торгових операціях з Амстердамом шведською міддю, у XVII ст. регулярно надавав позики королю Швеції під гарантію червоного металу. Джен Дойц, який у цей самий період працював в Амстердамі від імені австрійського імператора, продаючи мідь та ртуть, також надавав кілька позик для свого імператора під гарантію поставки цих металів. Якщо сума необхідної позики була занадто великою, Дойц об'єднував консорціум банкірів зі спільною відповідальністю. Коли імператор Леопольд І попросив банк "Ведуве Джен Дойц і Ко" надати йому нову позику в сумі 1,5 млн флоринів, банк вирішив зібрати потрібні кошти шляхом випуску урядових бонів. У XVIII ст. така система стала звичною в Амстердамі. В обігу з'явилися бони круглих номіналів (як правило, 1000 флоринів), а купці-банкіри Амстердама спеціалізувалися на наданні довгострокових кредитів.
З другої чверті XVIII ст. обсяги такої діяльності зростали високими темпами. Монархи у Швеції, Данії, Польщі, Росії, Австрії, Франції та Іспанії, численні німецькі монархи та навіть уряд Сполучених Штатів Америки зверталися на ринок капіталів Амстердама за довгостроковими кредитами. Для цих операцій кредитори завжди намагалися співпрацювати з авторитетним банком Амстердама, який у разі згоди ставав відповідальним за операцію: надання позики, отримання щорічних платежів і головної суми.
Для належного виконання функцій головного банку потрібно було мати солідну репутацію на міжнародному рівні та контролювати значні резерви. Цим вимогам відповідали банки: "Хоуп та Ко" (Норе & Со), "Хомка" (Homed), "Фізойд та Kow (Fizeaud & Со) та "Кліффорд та Ко" (Clifford & Co). Вибір головного банку визначався окремими відносинами, що існували між фінансовими установами та принцом чи монархом. Коли банк обирався для того, щоб виконувати роль головного у наданні довгострокової позики, він наймав брокерів, які могли знайти на ринку капіталів Амстердама або необхідні кошти, або потенційних інвесторів, які були готові надати позику на таких умовах.
У тому разі, коли всі ці умови були задоволені, брокери шукали групу фінансових агентів, які б взяли на себе частину позики, сплативши тимчасовий депозит, та розмістили б частину паперів серед своїх клієнтів чи інших агентів. Довгостроковий міжнародний державний кредит на ринку капіталів Амстердама тепер могла фінансувати вся Європа. Документи, що стосуються другої половини XVIII ст., свідчать, що рухома спадщина процвітаючих сімей складалася здебільшого з таких іноземних державних цінних паперів.
Розміщення позик в Амстердамі було досить успішним. За оцінками Джеймса Райлі, загальний обсяг позик, розміщених на ринку капіталів Амстердама, досяг згодом 750 млн флоринів. У цей період більше половини їх було вкладено в прямі чи непрямі інвестиції, в цінні папери національного боргу Англії, а інша частина становила собою облігації державної позики інших країн Європи. Отже, ринок капіталів Амстердама мав потрійний позитивний вплив на економічний розвиток у XVIII ст.: він відігравав велику роль у створенні системи управління англійським національним боргом, що значно сприяло піднесенню Англії до меж світової держави; сприяв фінансуванню модернізації інфраструктури країн Європи; започаткував сучасну систему емісії міжнародних позик.
Частина ІІІ. БАНКИ ЄВРОПИ В XIX і XX ст.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування довгострокового державного кредиту в сучасному розумінні“ на сторінці 2. Приємного читання.
