РОЗДІЛ 10. УДОБРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

ллється з поля, то після збирання зернобобової культури азот у ґрунті зазвичай не накопичується, можливе навіть деяке зменшення його вмісту, особливо при видаленні з поля крім зерна ше й соломи.

Норму азотних добрив під зернобобові культури визначають таким методом. Наприклад, якщо планується врожайність гороху 3,0 т/га, то за витрат на формування 1 т зерна і відповідної маси соломи 50 кг азоту загальний винос його становитиме 150 кг/га (3 • 50). Приблизно половина азоту від господарського виносу міститься в пожнивно-кореневих рештках, тобто 75 кг/га. Тому в біологічному врожаї гороху на 1 га міститься (150 + 75) 225 кг/га азоту. За оптимальних умов росту й розвитку зернобобові культури 1/3 азоту використовують з ґрунту і 2/3 з повітря. У нашому прикладі рослини з ґрунту засвоюють близько 75 кг/га азоту (1/3 від 225 кг/га), тобто стільки само, скільки його залишається у пожнивно-кореневих рештках у ґрунті – 75 кг/га. Якщо припустити, що рослини засвоюють з ґрунту 50 % азоту, то з добрив буде засвоєно також 50 %, тобто (75 : 2) 37,5 кг/га азоту. За коефіцієнта використання азоту рослинами з азотних добрив 50 % його норма має бути 75 кг/га д. р. На чорноземах вона менша, бо рослини засвоюють більше азоту з ґрунту і повітря.

На посівах зернобобових культур ефективно проводити позакореневе азотне підживлення до початку утворення бобів 3-5%-м розчином карбаміду в поєднанні з 0,05%-ю борною кислотою для зменшення абортивності бобів, унаслідок чого вміст білка в зерні та його якість зростають через підвищення вмісту незамінних амінокислот. На цей час вміст азоту мінеральних сполук у ґрунті та інтенсивність симбіотичної фіксації азоту знижуються, тоді як рослина особливо потребує азоту для формування урожаю насіння. Крім того, дефіцит азотного живлення в цей період знижує стійкість рослин до посухи. Для запобігання сонячним опікам підживлення проводять у ранкові або вечірні години. Визначають потребу азотних підживлень за розвитком бульбочок на кореневій системі. Листкові підживлення азотними добривами зазвичай застосовують за проблем з інокуляцією, але ефективність їх обмежена.

Підвищенню вмісту білка в зерні бобових культур на 1 – 1,5 % і більше сприяє поліпшення фосфорно-калійного живлення. Внесення фосфорних і калійних добрив по 40–60 кг/га д. р. також істотно збільшує врожай зернобобових культур. Фосфорні добрива ефективніше вносити під зернобобові культури на слабоокультурених ґрунтах, особливо на чорноземах, калійні – на дерново-підзолистих ґрунтах легкого гранулометричного складу. Як основне добриво під зернобобові можна застосовувати фосфоритне борошно та інші водонерозчинні форми фосфорних добрив. Вносити їх потрібно восени під зяблевий обробіток ґрунту. Листкові підживлення фосфорними добривами ефективні лише на початку вегетації для ліпшого формування кореневої системи.

Калій великою мірою визначає величину врожаю, тому калійний дефіцит у живленні рослин досить поширений. З калійних добрив можна використовувати всі форми, але превагу потрібно віддавати безхлорним. Наприклад, не переносить хлору люпин. Це типовий хлорофоб. Тому хлоровмісні калійні добрива зазвичай вносять восени. Листкові підживлення калійними добривами малопоширені, але можуть бути необхідними для зниження його дефіциту в живленні рослин.

Люпин виносить з фунту багато калію, добре росте на кислих фунтах (pH 4,0– 5,0), тоді як оптимальне значення pH для інших зернобобових культур становить 6–7. При внесенні вапна під люпин норми калійних добрив збільшують на 30– 50 %. Забезпеченість калієм визначає рівень урожаю зерна люпину. Це також стосується і бобів кормових.

Соя за нестачі калію більше пошкоджується соєвою попелицею. Причиною цього є зменшення частки аспарагіну в загальній сумі амінокислот флоемного соку. Попелиця споживає азот з амінокислот. Якщо рослини зазнають стресу від нестачі калію, вони більше виділяють у флоему амінокислот, таких як аспарагін, для врівноваження осмотичного дисбалансу. Живлячись таким соком, попелиця швидше розвивається і дає потомство.

Зернобобові культури добре реагують на внесення магнієвих добрив, зокрема на кислих фунтах (30–50 кг/га MgO). Ефективно проводити листкові підживлення, але обробки мають бути ранніми.

Горох, вика, боби кормові, соя вибагливіші до родючості фунту, ніж люпин. Вони ліпше ростуть на ґрунтах важкого гранулометричного складу, добре реагують на післядію органічних добрив. Проте за безпосереднього внесення органічних добрив люпин дуже гілкується, його вегетаційний період подовжується, а горох і вика нарощують велику вегетативну масу, внаслідок чого рослини вилягають. Отже, гній потрібно вносити лише під бобові культури, які не схильні до вилягання і призначені на зелену масу, для приготування силосу або заорювання на зелене добриво.

Боби кормові потребують більшої кількості добрив, оскільки в них збігаються періоди інтенсивного росту, цвітіння і формування зерна. Тому під них можна вносити органічні добрива (до 30 т/га).

Як уже зазначалося, зернобобові належать до групи рослин, які порівняно добре використовують запаси фосфору з ґрунту. Проте на початку росту вони мають слаборозвинену кореневу систему, тому добре реагують на внесення невеликої кількості водорозчинних сполук фосфору. В зв'язку з цим обов'язковим афотехнологічним заходом на всіх типах фунтів має бути стартове (рядкове) внесення фосфорних добрив у дозі 10-20 кг/га Р205. Під час сівби можна вносити різні форми фосфоровмісних добрив – суперфосфати, амофос, нітроамофос тощо. На початку росту рослини живляться фосфором, переважно запасеним у поживних речовинах насіння. На площах, де основне удобрення не застосовували, особливо ефективно вносити його в рядки під час сівби в дозі N10-20P10-20K10-20. Залежно від культури прирости врожайності від цього прийому становлять 3–5 ц/га. Люпин відрізняється від інших зернобобових культур ліпшою здатністю засвоювати фосфор із важкорозчинних форм добрив і запасів ґрунту.

Важлива роль в удобренні зернобобових культур належить мікродобривам, зокрема тим, що містить молібден, кобальт, бор, залізо, манган, цинк. Вони підвищують стійкість рослин до хвороб, посухи, екстремальних температур, посилюють азотфіксацію з повітря, поліпшують синтез хлорофілу, активізують процес фотосинтезу. Потреба бобових у мікродобривах зростає при застосуванні підвищених норм макродобрив.

Найбільше значення має молібден, оскільки винос його зернобобовими культурами значно більший, ніж злаковими. Наприклад, в 1 кг сухої речовини ячменю його міститься близько 1 мг, а квасолі – 20 мг. Молібден сприяє росту коренів, пришвидшує розвиток і стимулює діяльність бульбочкових бактерій, бере участь у фосфорному та азотному обмінах, інтенсифікує синтез хлорофілу. Він входить до складу ферменту нітрогенази, що сприяє біологічній фіксації азоту з повітря. Молібден особливо ефективний на кислих ґрунтах (із pH < 5,5) та коли вміст його рухомих сполук менший за 0,3 мг/кг ґрунту. При цьому насіння рекомендується обробляти 0,5%-м водним розчином молібдату амонію. Застосування молібденових добрив під бобові культури підвищує врожайність зерна на 2–5 ц/га і більше. У результаті вапнування зростає рухливість ґрунтових сполук молібдену, тому потреба рослин у ньому часто знижується, однак може проявлятися дефіцит заліза.

Кобальт підвищує інтенсивність засвоєння атмосферного азоту, сприяє розмноженню бульбочкових бактерій. За нестачі бору хворіють і відмирають точки росту, оскільки він відповідає за формування стінок клітин.

Залізо значно впливає на величину врожаю зернобобових культур і на вміст білка. Залізні добрива в ґрунт не вносять, а застосовують ранні позакореневі підживлення хелатними сполуками.

Манган. Визначає рівень врожаю зернобобових культур. Внесення його в ґрунт малоефективне, тому застосовують листкові підживлення.

Мікродобрива можна вносити в ґрунт до початку сівби (наприклад, 1,0-1,5 кг/га Mo, 1,5-2,0 кг/га В), під час сівби разом з фосфорними добривами або застосовують його під час оброблення насіння бактеріальними препаратами (150 г Мо, 70 г Со і 30 г В на 1 т насіння), а також для позакореневих підживлень. Оптимальні строки їх проведення, наприклад для сої, у фази трьох трійчастих листків, галуження та початку утворення бобів.

10.4. Удобрення кукурудзи

За умов достатнього удобрення, правильного обробітку ґрунту, утримання посівів без бур'янів у період вегетації кукурудза може давати високі врожаї майже на всіх ґрунтах. Однак виші врожаї вона дає на родючих ґрунтах, з добрими водоутримувальною здатністю і повітропроникністю. Орний шар має бути глибоким, щоб забезпечувати належний розвиток кореневої системи, а також містити достатню кількість рухомих сполук елементів живлення.

Кукурудза не переносить кислих (оптимальне значення pH 6,0-7,0), важких перезволожених, що сильно запливають, засолених ґрунтів. На ґрунтах із pH < 5,5 урожай кукурудзи значно знижується. За pH 5,0 і менше ґрунти обов'язково потрібно вапнувати. Вапняні добрива найліпше вносити під попередник.