РОЗДІЛ 10. УДОБРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

Сорти ячменю, призначені для кормових і продовольчих цілей, мають отримувати більше азотних і фосфорних добрив та менше калійних.

Сучасні сорти ярих зернових культур зазвичай стійкі до вилягання. Тому навіть за норми азотних добрив понад 60 кг/га д. р. перенесення частини Їх для підживлення, за винятком умов достатнього зволоження, не дає бажаного результату. Найліпшими азотними добривами для основного внесення є аміачна селітра, карбамід, сульфат амонію, а також КАС, який забезпечує рівномірніший розподіл азоту по поверхні поля. Для підживлення застосовують КАС, розбавлений у співвідношенні 1 : 2–3, або вносять його великими краплями чи обприскувачами, обладнаними аплікаторами.

Фосфорні й калійні добрива під ярі зернові культури вносять восени під зяблевий обробіток ґрунту або навесні під передпосівну культивацію у нормі 45– 60 кг/га д. р. За весняного застосування добрив ефективніше локальне стрічкове внесення на глибину 12–16 см. Такий спосіб дає змогу зменшити їх норму на 25–30 %. Ефективне також внесення добрив у рядки під час сівби ярих зернових культур на опідзолених ґрунтах по 10–15 кг/га NPK, на чорноземах – Р10-20 або N10Р10-20, що забезпечує додатковий приріст урожайності зерна 2–3,5 ц/га.

Для ярих зернових культур із мікроелементів найбільше значення мають мідь, а також цинк і манган. На провапнованих ґрунтах ефективним є внесення бору, на кислих (pH < 5,2) – молібдену. Позакореневе підживлення солями цих елементів проводять у фазу початку виходу в трубку рослин сумісно з внесенням пестицидів або позакореневим підживленням азотом. З підвищенням урожаю ярих зернових культур потреба у застосуванні мікродобрив зростає.

10.3. Удобрення зернобобових культур

Зернобобові – цінні продовольчі та кормові культури. Під час складання для них системи удобрення слід одночасно враховувати потреби підвищення врожаю і поліпшення якості продукції, оскільки ці культури мають велике значення для виробництва рослинного білка. Це пояснюється тим, що в насіннєві більшості зернобобових культур його міститься 25–30 %, а в соломі – до 10–15 %. Амінокислотний склад білків збалансований і має високий вміст таких цінних амінокислот, як лізин, метіонін, триптофан.

На кореневій системі бобових рослин можуть розвиватися бульбочкові бактерії, що фіксують газоподібний азот з атмосфери. Для ефективного використання цієї біологічної особливості бобових потрібно добре знати вимоги бульбочкових бактерій до умов середовища і продуктивності їх у симбіозі з культурними рослинами.

Бульбочкові бактерії нормально ростуть і розвиваються за оптимальних вологості й температури ґрунту, нейтральної або слабокислої реакції ґрунтового розчину, достатнього надходження до бульбочок вуглеводів, фосфору, калію та інших елементів. За pH 5,5 і нижче ґрунт потрібно вапнувати. Після вапнування бор і манган стають важкодоступними для рослин. У такому разі проводять позакореневі підживлення мікродобривами. На кислих ґрунтах рекомендується вносити молібден. Для цього насіння обробляють молібдатом амонію з розрахунку 80–100 г/л робочого розчину. Молібден входить до складу ферментів, які беруть активну участь у фіксації молекулярного азоту бульбочковими бактеріями.

Позитивну дію вапнування на вміст білка у зерні бобових культур і показники його якості деякою мірою пояснюють підвищенням рухливості й доступності для рослин молібдену.

Нині, за значної розораності сільськогосподарських угідь і досить низького рівня застосування мінеральних добрив у зв'язку з великими енерговитратами на їх виробництво, держава має стимулювати вирощування бобових культур і застосування азотфіксувальних препаратів за рахунок зменшення площ посіву просапних культур. Тому в системі удобрення зернобобових культур важливо оптимально поєднувати біологічний азот та азот мінеральних добрив у живленні рослин, що дасть змогу збалансувати його колообіг у сівозміні. Вони залишають на полі післяжнивні рештки з високим вмістом азоту. Це не лише сприяє його накопиченню, а й пришвидшує мінералізацію рослинних решток, підвищує доступність елементів живлення, збільшує врожай наступних культур.

Для зернобобових культур важливо правильно поєднувати основне і припосівне удобрення та підживлення. Фосфорні й калійні добрива вносять восени під зяблевий обробіток ґрунту або навесні – під культивацію, особливо ефективне локальне їх внесення. В умовах нестійкого і недостатнього зволоження ефективність добрив великою мірою залежить від глибини загортання їх у вологий ґрунт. Фосфор і калій з добрив найліпше засвоюються тоді, коли їх зароблено в шар ґрунту 12–25 см. Це пояснюється тим, що в шарі ґрунту 0–20 см зосереджено 65–80 % загальної кількості коренів шару 0–70 см. Азотні добрива вносять навесні. За достатнього зволоження до початку цвітіння можна провести підживлення культур азотними добривами дозою 30 кг/га д. р., але не слід забувати, що це подовжить вегетаційний період рослин на 5–10 діб. Нестача в живленні зернобобових культур азоту дуже різко знижує врожай і вміст у зерні білка.

Зернобобові культури за оптимальних умов вирощування (реакція ґрунту близька до нейтральної, достатнє фосфорно-калійне живлення, застосування нітрагінізації) засвоюють з повітря за допомогою бульбочкових бактерій близько 60–70 % азоту загального його вмісту в рослинах. Тому вважають, що у більшості випадків достатньо внести лише стартову дозу азотних добрив (20–60 кг/га д. р.) під передпосівну культивацію або в рядки при сівбі, щоб отримати високий урожай з добрими показниками якості продукції. Це сприяє забезпеченню рослин азотом на початку росту, коли діяльність бульбочкових бактерій ще слабка. Внесення невеликої стартової дози мінерального азоту особливо важливе на бідних ґрунтах, так як сприяє ліпшому розвитку бульбочкових бактерій на початку вегетації рослин. Фіксація азоту починається через 2–3 тижні після сівби і триває аж до достигання насіння. Проте на перших етапах росту і розвитку рослини неспроможні повністю забезпечити себе азотом. Тому, особливо в холодні затяжні весни, бобові потребують додаткового азотного живлення. Звідси й позитивна реакція на внесення оптимальних норм органічних і мінеральних добрив без зменшення кількості фіксованого атмосферного азоту. У разі внесення високих норм азотних добрив розвиток бульбочкових бактерій на коренях гальмується, знижується їх азотфіксувальна активність, зернобобові культури переходять на живлення азотом, який був унесений з мінеральними добривами. Визначити потребу азотного підживлення можна за розвитком бульбочок на кореневій системі: якщо їх менше п'яти на рослині і вони сірого кольору всередині – є потреба в підживленні. Якщо бульбочок багато, вони крупні, з рожевою м'якоттю – азотфіксація відбувається активно і підживлення не потрібне. Зазвичай, наприклад для сої, використовують таку шкалу заселеності кореневої системи азотфіксувальними бактеріями за кількістю бульбочок: дуже слабке – 0–4 шт/рослина; слабке – 5–10; добре – 11 – 15; дуже добре – більш як 15 шт/рослина.

За нульового обробітку ґрунту найбільша доза азоту мінеральних добрив, яка може бути внесена разом з насінням без пошкодження проростків – 40 (на супіщаних ґрунтах) і 60 кг/га (на глинистих ґрунтах), особливо при змішуванні з карбамідом. Зі збільшенням ширини міжрядь дозу рядкового удобрення відповідно зменшують. Для такого внесення найліпшою формою азотного добрива є вапняно-аміачна селітра, бо відомо, що коли в момент проростання насіння знаходиться в середовищі з pH 6–7, то рослини нормально розвиватимуться навіть за різкого відхилення реакції ґрунтового розчину в наступний період. Тому меліорація насіннєвого ложа сприяє підвищенню продуктивності рослин.

Поряд зі створенням оптимальних умов зовнішнього середовища для життєдіяльності бульбочкових бактерій ефективність їх симбіозу забезпечує інокуляція насіння зернобобових культур спеціальними активними расами бактерій – нітрагіном. За оптимальних умов біологічна фіксація азоту може досягати від 135 кг/га у гороху до 390 кг/га у сої. За звичайних умов вона коливається в межах 40–120 кг/га, а приріст урожаю від симбіотичного азоту може бути: гороху – 10 %, люпину – 15, вики – 18, сої – 24% (І. А. Тихонович, 2007), тоді як витрати на проведення інокуляції не перевищують 3–5 % отриманого прибутку. При цьому також зменшуються потреби у внесенні азотних добрив. Обробка насіння бактеріальним препаратом не тільки поліпшує азотне живлення, а й підвищує імунітет рослин до низки грибкових захворювань.

Ефективність біопрепарату вища на ґрунтах легкого гранулометричного складу, що пов'язано з меншою активністю природних популяцій азот фіксаторів, а також після вапнування ґрунту та внесення мікроелементів, насамперед молібдену і бору.

За складом зерна і соломи зернобобові різняться від інших культур, зокрема і від зернових злаків, підвищеним вмістом макроелементів. Потреба в елементах живлення визначається біологічними особливостями культур. На початку вегетації рослини розвиваються повільно. Від появи сходів до цвітіння їм потрібна незначна кількість елементів живлення. З наближенням до фази цвітіння вимоги культур до умов живлення значно зростають. У період від цвітіння до масового наливання бобів у них найбільша потреба в елементах живлення, засвоєння яких також залежить від особливостей розвитку рослин. Горох і вика завершують засвоєння елементів живлення наприкінці цвітіння, люпин і боби кормові – під час достигання бобів на головному стеблі. На формування 1 т зерна та відповідної кількості соломи горох використовує 45–65 кг азоту, 15–20 – Р205, 20–30 кг К20; вика -г відповідно 50–60, 12–16, 16-20; люпин – 70–80, 15–25, 40–50, соя – 70–75, 18–20, 20–25. Важливою особливістю гороху і люпину є здатність засвоювати фосфор із важкорозчинних форм добрив і ґрунту за порівняно великої загальної потреби у цьому елементі.

Зернобобові культури середньочутливі до сірки. Вони засвоюють її 30–40 кг/га, тобто приблизно стільки ж, як і фосфору. Сірка належить до макроелементів. За її нестачі в живленні рослин сповільнюється синтез білків, накопичується азот у небілковій формі або у формі нітратів, знижується життєдіяльність бульбочкових бактерій. Застосовувати сірчані добрива потрібно в дозах, що визначаються вмістом рухомої сульфатної сірки в орному шарі ґрунту (табл. 10.3).

Наприклад, азотні добрива можна внести під передпосівну культивацію у вигляді сульфату амонію. Коли ймовірний дефіцит сірки, внесення невеликої її кількості (10–20 кг/га S) обійдеться дешевше, ніж проведення аналізу ґрунту.

Підвищений винос азоту зернобобовими культурами значною мірою покривається фіксацією атмосферного азоту. Оскільки надземна частина врожаю вида-

Таблиця 10.3. Дози сірчаних добрив під зернобобові культури залежно від умісту рухомих сполук сірки в ґрунті