РОЗДІЛ 10. УДОБРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

Критичний уміст бору в ґрунті – 0,5–3 мг/кг. У ґрунт вносять 1–2 кг/га д. р. борних добрив. їх ефективність зростає за позакореневого застосування, бо при внесенні в ґрунт значна частина бору переходить у недоступні форми. Листкові підживлення ефективні, якщо їх проводити кілька разів на початку вегетації. Перше позакореневе підживлення необхідне провести у фазу 3–4 пар листків, друге – перед цвітінням 6%-м водним розчином карбаміду з додаванням 200–600 г/га бору. Часто бор застосовують для передпосівної обробки насіння.

Манган активізує ферментативні процеси, бере участь в азотному обміні, процесах фотосинтезу та синтезу білків, сильно впливає на врожайність. Його нестача виявляється у вигляді хлоротичних цяток на молодих листках. При цьому старі та дуже молоді листки не пошкоджуються. Зазвичай на рухомі сполуки мангану бідні ґрунти з високим умістом гумусу, легкого гранулометричного складу, з нейтральною або лужною реакцією, після манганофільних попередників.

Внесення манганових добрив у ґрунт малоефективне, а позакореневі підживлення дають добрі результати.

Молібденове живлення рослин досить великою мірою на врожай. Оскільки внесення молібденових добрив у ґрунт малоефективне, доцільно застосовувати листкові підживлення, особливо на кислих ґрунтах.

Позакореневі підживлення проводять у фази 3–4 та 5–6 пар листків, коли відбувається інтенсивний ріст рослин і закладаються кошики. Найліпше застосовувати мікродобрива у вигляді хелатів і поєднувати їх внесення з обробкою посівів пестицидами, регуляторами росту, попередньо провівши тест на сумісність. Цей захід гарантовано забезпечує рослини мікроелементами в найдоступніших формах і саме в критичний період розвитку, що стимулює коренеутворення і закладання кошика, а отже, й підвищення продуктивності рослин.

10.7. Удобрення ріпану

Високі врожаї ріпаку вирощують на родючих ґрунтах за оптимальних норм внесення органічних і мінеральних добрив. Залежно від типу ґрунту pH має становити 6,2-7,0 (за легкого гранулометричного складу нижчий, на суглинкових – вищий за 6,5). Низький урожай збирають на ґрунтах з pH < 5,5. За pH > 6,5 знижується ушкодження ріпаку капустяною килою, але рослини страждають від нестачі мікроелементів. Ріпак формує потужну кореневу систему, проте негативно реагує на ущільнений ґрунт. На створення І т насіння з відповідною масою соломи він використовує 50–60 кг N, 20–25 – Р2O5, 40–50 кг К2O, що значно більше, ніж виносять пшениця, ячмінь чи інші культури. Однак після збирання ріпаку на 1 га в ґрунті залишається 4–7 т післяжнивних і кореневих решток, що значно більше, ніж після зернових культур. Індекс його врожаю (співвідношення між поверхневою біологічною масою і масою насіння) становить лише 25–30 %.

Ріпак добре реагує на післядію органічних добрив, унесених під попередник. Повну норму фосфорних і калійних добрив найліпше вносити після збирання попередника під основний обробіток ґрунту. На ґрунтах із середнім рівнем забезпеченості рослин рухомими формами основних елементів живлення оптимальною нормою мінеральних добрив є N80-120P60_90K60_90. Наприклад, у Німеччині норму азотних добрив установлюють з розрахунку 60 кг азоту на 1 т насіння. Ефективність азотних добрив знижується за недостатнього внесення фосфорних і калійних добрив.

Ріпак вимогливіший до фосфорного живлення, ніж зернові культури. Найінтенсивніше він поглинає його в період між стеблуванням і цвітінням (2–3 кг/га Р2O5 за добу). Фосфорні добрива сприяють формуванню добре розвиненої кореневої системи й оптимальної розетки ріпаку, кращому засвоєнню азоту з ґрунту і добрив, підвищують стійкість рослин до морозів, зменшують ризик вилягання посівів, пришвидшують достигання, підвищують насіневу продуктивність. Слід також зазначити, що коренева система ріпаку здатна мобілізувати фосфор з важкорозчинних сполук ґрунту. Під нього можна застосовувати всі форми фосфорних добив.

Засвоєння ріпаком калію набагато випереджає процес утворення сухої речовини в рослинах, яке відбувається в основному лише наступного року. З усієї кількості калію, який потрібен ріпаку озимому, майже 30 % засвоюється вже восени, причому найбільше – в перші 1–1,5 міс після сходів. Калійні добрива сприяють синтезу й акумуляції вуглеводів у тканинах ріпаку, що підвищує їх стійкість до низьких температур у зимовий період. Під впливом вуглеводів також зростає осмотичний тиск у клітинах його кореневої системи, о отже, ліпше засвоюється вода й елементи живлення. Калій підвищує стійкість до вилягання, ураження хворобами, збільшує кількість насінин на рослині і масу 1000 насінин. Ріпак належить до рослин-калієфілів.

Потреба ріпаку в магнії становить 40–50 кг/га MgO. Він входить до складу хлорофілу, впливає на фотосинтез, фосфатний та азотний обміни. Восени сприяє транспортуванню цукрів із листків до коренів, унаслідок чого формується добре розвинена коренева система. Часто нестача магнію пов'язана з низьким вмістом фосфору в рослині. Ознаки нестачі магнію в ріпаку характеризуються жилкуватим хлорозом (мармуровістю) листків. Старіші листки між жилками стають жовтими, у деяких сортів – червоними. На краях листків з'являються коричневі або фіолетові плями. Найчастіше дефіцит магнію виявляється на піщаних і кислих ґрунтах, за високого вмісту в ґрунті рухомих сполук калію і низького вмісту фосфору в рослині, холодної й вологої погоди. За низького вмісту його рухомих сполук у ґрунті внесення магнієвих добрив підвищує врожай насіння на 3–5 ц/га, за середнього – на 2-2,5 ц/га. В насіннєві також зростає вміст олії.

Ушкоджені взимку рослини ріпаку швидко відростають після підживлення 5%-м розчином сульфату магнію. Магній дуже швидко проникає в клітини навіть за низької температури. Він не токсичний для рослин, сприяє засвоєнню ними інших елементів живлення. Одночасно поліпшується живлення ріпаку сіркою.

Ріпак належить до найвибагливіших культур до сірки, потреба в якій становить 10–15 кг/т зерна, що в 2,5 раза вище, ніж зернових. Засвоюють рослини сірку паралельно з азотом. За її нестачі білок не утворюється, ріст рослин сповільнюється, зменшується кількість стручків і насіння в них, погіршується якість насіння через зниження вмісту олії. Найбільша потреба ріпаку в сірці – від початку формування стебла до початку зав'язування стручків.

Ознаки нестачі сірки подібні до ознак нестачі азоту, особливо виявляються на молодих листках у формі хлорозу (світло-зелені, світло-жовті, червоні) та закручування листків у формі ложки. Старі листки стають білими з малиновим забарвленням центральної жилки та країв, а квітки – блідо-жовтими, потім білими. Рослини відстають у рості, стручки деформуються, кількість насінин у них зменшується. Найчастіше нестача сірки виявляється на ґрунтах легкого гранулометричного складу, з низьким умістом гумусу й за слабко розвиненої кореневої системи рослин.

Сірчані добрива найліпше вносити під основний обробіток ґрунту в дозі 30–80 кг/га д. р. Потрібно враховувати, що за високих норм сірки може підвищуватись вміст глюкозиналатів у насінні. На практиці слід орієнтуватися на норму внесення сірки, що становить 1/4 норми азотних добрив. Зазвичай це 30–40 кг/га сірки, а на фоні органічних добрив норму її знижують до 20 кг/га. Внесення сірки в ґрунт ефективніше, ніж позакореневі підживлення. Під ріпак, як і під інші капустяні культури, ефективно застосовувати сульфат амонію, що пояснюється позитивною дією сірки.

Позакореневі підживлення проводять лише за гострої нестачі сірки. Останній ефективний строк їх проведення – початок цвітіння рослин. Зазвичай при цьому вносять 6-8 кг/га сірки у вигляді сульфату амонію чи колоїдної сірки. Повторно підживлюють ріпак лише після виявлення значної нестачі сірки дозою 10–30 кг/га сульфату магнію чи сульфату амонію.

Найбільше ця культура реагує на азотні добрива. Під ріпак ярий їх зазвичай вносять під час передпосівної культивації в дозі 80–120 кг/га д. р. У районах достатнього зволоження на ґрунтах легкого гранулометричного складу з метою оптимізації азотного живлення рослин азотні добрива доцільно вносити у два прийоми: до початку сівби (50–60 кг/га д. р.) та як підживлення у фазу 4–6 листків.

Осінній період вегетації ріпаку озимого важливий для формування стійкості до низьких температур, загартування та формування майбутньої високої продуктивності, що обумовлено його біологічними особливостями. Ріпак озимий з усієї кількості засвоюваного азоту восени використовує 25 %, на початку відновлення вегетації – 35, на початку цвітіння – 30, наприкінці цвітіння – 10 %. Добре розвинені посіви за осінній період засвоюють 60–70 кг/га азоту, пшениця озима – 20 кг/га, тоді як за цей час у ґрунті може утворитися 30-40 кг/га азоту мінеральних сполук. Виходячи з цього, під передпосівний обробіток ґрунту вносять азотні добрива в дозі 30–40 кг/га д. р. Це важливо, бо до зими на рослині має бути 6–8 листків, стебло < 2 см з діаметром кореневої шийки 8–10 мм, добре розвинений стрижневий корінь завдовжки не менш як 20 см. Вважають, що вже перед входом у зиму можна приблизно передбачити максимально можливий рівень урожайності за формулою, ц/га:

У = 0,1 (Кількість листків на рослині + 1) × Кількість рослин на 1 м2 поля.

Надмірне азотне живлення в цей період погіршує перезимівлю рослин. Підживлення ріпаку озимого азотними добривами пізніше від розвитку 4–5-го листка збільшує кількість води в тканинах, заважає нормальному процесу загартування рослин. Якщо у вересні–жовтні рослини ріпаку слаборозвинені, їх листки світло-зелені, попередником були зернові культури з приораною соломою, восени необхідно внести азотні добрива. Візуальною ознакою потреби в підживленні є наявність почервонілих чи жовтих листків на рослинах. У цьому разі не пізніше ніж у першу декаду жовтня вносять аміачну селітру (20–30 кг/га азоту) або проводять позакореневе підживлення 8– 10%-м розчином карбаміду.