РОЗДІЛ 10. УДОБРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

Отже, система удобрення овочевих культур має бути спрямована на підвищення їх продуктивності та родючості ґрунту, отримання продукції з високими смаковими і товарними показниками якості, допустимим вмістом нітратів, підвишеними термінами зберігання.

Удобрення капусти

Серед різних підвидів капусти найпоширеніша білоголова, сорти якої за тривалістю вегетаційного періоду поділяють на ранньо-, середньо- і пізньостиглі. Вона добре росте на родючих ґрунтах зі слакокислою і нейтральною реакцією (pH 6,5-7,3). На кислих ґрунтах капуста вражається килою, причому рання сильніше, ніж пізня. Тому такі ґрунти обов'язково вапнують. Меліорант вносять під попередник або безпосередньо під капусту. Пізньостиглі сорти капусти вибагливіші до родючості ґрунту, ніж ранньо- та середньостиглі.

Порівняно з іншими овочевими культурами для формування врожаю капуста використовує значно більше елементів живлення. Особливо багато вона потребує азоту і калію. За нестачі азоту, починаючи з нижнього ярусу, листки набувають

жовто-зеленого забарвлення з переходом у рожеве й пурпурове; за нестачі фосфору листки дрібнішають, стають темно-зеленими, а потім фіолетовими; за нестачі калію – краї нижніх листків спочатку світлішають, потім жовкнуть, буріють і відмирають. На торфових ґрунтах за нестачі калію листки рослин зморшкуваті, головки формуються дрібні й м'які, за нестачі магнію капуста вражається хлорозом, який починається з нижніх листків. Під час удобрення різних сортів капусти не слід допускати надлишку азоту, оскільки при цьому в головках підвищується вміст нітратів, унаслідок чого різко погіршується їх лежкість. За нестачі в живленні рослин азоту і калію не слід допускати також надлишку фосфору, бо головки капусти під час зберігання уражуються некрозом, сірою гниллю та іншими хворобами.

У період вегетації капуста споживає елементи живлення нерівномірно. Так, у перший місяць після садіння вона їх засвоює досить повільно, але вибагливість рослин до вмісту їх рухомих форм у ґрунті велика. За цей час капуста засвоює близько 10 % азоту, 7 – фосфору і 8 % калію загальної потреби. Найінтенсивніше вона їх засвоює за час формування головки, коли посилено накопичуються сухі речовини. За цей період, що триває 1,5–2 міс капуста поглинає близько 80 % азоту, 86 – фосфору і 84 % калію максимального їх вмісту в урожаї. Отже, висока вибагливість капусти до родючості ґрунту зумовлена її підвищеною потребою в елементах живлення та їх інтенсивним використанням за порівняно короткий період, тобто в період формування головки.

Незалежно від тривалості вегетації сорти капусти використовують приблизно однакову кількість елементів живлення на формування 1 т головок і відповідної кількості нетоварної частини врожаю, кг: N – 4,1, Р2O5 – 1,4, К2O – 4,9.

Хоча капуста може давати високі врожаї на фоні мінеральних добрив, вона позитивно реагує і на внесення органічних добрив. На ґрунтах із вмістом гумусу до 2,5 % вносять по 30–40 т/га гною або 40–50 т/га компосту. На родючіших ґрунтах із вмістом гумусу понад 3,5 % достатньо вносити лише мінеральні добрива. Активніше реагують на внесення гною середні й пізні сорти капусти. Це пояснюється поступовим розкладанням гною і підвищеною потребою капусти в елементах живлення у період формування головки. Ранні сорти капусти ліпше висаджувати після добре удобрених гноєм попередників або безпосередньо вносити під них лише перепрілий гній. Свіжий гній вносити недоцільно, оскільки затягується достигання головок. Високий ефект дає місцеве внесення перегною (8–10 т/га) – в ямки під час садіння розсади капусти, зокрема на малородючих ґрунтах. Підвищені норми гною і повне мінеральне добриво забезпечують отримання високого врожаю капусти, пришвидшують її достигання, що має велике значення для вирощування ранньої товарної продукції. У разі внесення лише одного гною капуста потерпає насамперед від нестачі азоту, тому потрібне додаткове внесення мінерального азоту. Лише при вирощуванні капусти на заплавах і низинних добре розкладених торф'яниках, багатих на мінеральні форми азоту, часто в цьому немає потреби. На чорноземних ґрунтах Лісостепу і Степу за нестачі гною пізню капусту можна висаджувати після угноєних попередників. Норми азотних добрив у цьому разі підвищують на 15–20, фосфорних і калійних – на 25-30 %.

Найвищі врожаї головок капусти зазвичай отримують за поєднаного внесення під неї гною і мінеральних добрив. У цьому разі вона рівномірно і найповніше забезпечується елементами живлення. При вирощуванні ранніх сортів капусти ПІД зяблевий обробіток Грунту на фоні органічних добрив вносять Р60-90K60-90, азотні добрива – під передпосівну культивацію у нормі до 120 кг/га д. р. Якщо під ранню капусту не було внесено достатньої кількості добрив, рослини двічі підживлюють мінеральними добривами у дозі N15-20P20K20: перший раз – через 8-10 діб після висаджування розсади, другий – у період зав'язування головок. Для підживлення можна використовувати органічні добрива – гноївку (2–4 т/га) або пташиний послід (0,5-0,7 т/га), заздалегідь розбавивши їх водою у співвідношенні відповідно 1 : 4-5 та 1 : 10-15.

За вирощування середніх і пізніх сортів капусти оптимальні норми добрив можуть бути такими: на Поліссі (дерново-підзолисті ґрунти) – 40 т/га гною з N120-180P120K120-180; в Лісостепу (чорноземні ґрунти) – 30-40 т/га гною з N80-120P60-120K60-120; у Степу – N120-180P90-120K90. Крім того, капуста добре реагує на сірковмісні добрива.

За місцевого внесення добрив по 15 кг/га д. р. під час садіння розсади комплексних добрив (нітроамофоска, нітрофоска та ін.) врожайність капусти зростає на 4-6 т/га.

У разі вирощування капусти безрозсадним способом крім основного удобрення в рядки під час сівби вносять водорозчинні фосфорні добрива у дозі 10–15 кг/га Р205. Підживлюють її, якщо планується високий урожай, здебільшого азотно- калійними добривами в дозі N20-25K20-25 перед зав'язуванням головок. Через три тижні після висаджування розсади проводять позакореневе підживлення капусти розчином макро- і мікроелементів: у 400 л/га води розчиняють 6 кг карбаміду, 3 – сульфату калію, 4 кг сульфату магнію, 50 г сульфату цинку, 50 г мідного купоросу і 50 г сульфату заліза.

З усіх підвидів капусти найвибагливіша до родючості ґрунту та удобрення капуста цвітна. Вона дуже схильна до ураження килою, тому її ліпше вирощувати на ґрунтах із нейтральною або слаболужною реакцією.

Найпридатнішим органічним добривом є перегній (40-50 т/га). Мінеральні добрива вносять під основний обробіток ґрунту і під весняну культивацію в нормі N160-180P90-120K160-180. Капуста цвітна має короткий вегетаційний період, тому її підживлення менш ефективні. На ґрунтах із підвищеним вмістом мінеральних форм азоту, зокрема на торф'яниках і лучно-болотних ґрунтах Полісся, вона потерпає від нестачі молібдену й утворює велику кількість листків. Це затягує вегетацію, внаслідок чого отримують продукцію низької якості. Тому при вирощуванні розсади капусти цвітної рослини у фазу 3–4 листків обприскують 0,02%-м розчином молібдату амонію.

Удобрення помідора

Порівняно з іншими овочевими культурами помідор менш вибагливий до умов вирощування, але потребує родючих ґрунтів. При внесенні органічних і мінеральних добрив і підтриманні ґрунту в пухкому стані помідор може рости на будь-яких (крім кислих) ґрунтах. Найліпше він росте на ґрунтах легкого гранулометричного складу з високим вмістом органічних речовин та слабо- кислою або майже нейтральною реакцією (pH 5,5-7,1), добре реагує на вапнування, якщо показник pH < 5,5. Вапнування найефективніше проводити доломітовим борошном, дотримуючись норм, оскільки помідор погано переносить надмірну кількість у ґрунті кальцію.

Інтенсивність засвоєння елементів живлення помідором залежить від темпу наростання маси сухої речовини. У розсадний період він засвоює близько 2 % елементів живлення, а в період цвітіння їх надходження не перевищує 10–15 % загального засвоєння. Максимальне їх споживання припадає на період цвітіння– початок достигання плодів, коли використовується близько 84–87 % елементів живлення.

У період наливання і масового достигання плодів засвоєння елементів живлення уповільнюється. Вони наливаються внаслідок переходу з вегетативних органів у плоди 60–65 % азоту, 70–75 – фосфору і 85 % калію загальної кількості елементів, засвоєних рослинами. Порівняно з іншими овочевими культурами помідор засвоює небагато елементів живлення. В розрахунку на 1 т плодів ранні сорти засвоюють 2,0-3,5 кг N, 0,7-0,9 – Р2O5, 4–5 кг К2O, середньо- і пізньостиглі – відповідно 3,5–4,5; 0,8–1,3; 5–6 кг. Із загальної кількості елементів живлення, що засвоюють помідори, у плодах міститься понад 80 %.

Темпи надходження елементів живлення залежать від віку рослин. У розсадний період і на початку цвітіння вони насамперед потребують достатнього живлення фосфором і калієм, у період інтенсивного росту – азотом, а в період плодоношення – калієм на фоні високого забезпечення рослини азотом і фосфором. Оптимальним вважається мінеральне живлення, коли в сухій речовині листків помідора міститься: 3,0 – 5,0 % N, 0,4-0,7 – Р2O5, 2,7-3,0 – К2O, 0,4-0,9 – Mg, 2,5-7,0 – Са, 1,0-3,0 % S, 30-90 мг/кг В, 10-15 – Си, 100-250 – Fe, 60-200 – Μn, 0,9-1,0 – Mo, 30–80 мг/кг Zn. Дефіцит настає, коли під час вегетаційної стадії N < 2 %, Р205 < 0,2, К20 < 1,5 %, а на стадії плодоношення – К2O < 1, Mg < 0,3 % у сухій речовині листків.

Нестача окремих елементів живлення впливає на формування продуктивності помідора (табл. 10.6).