Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

Соціальна відповідальність за слово вимагає високоетичного підходу до творення газетних текстів, особливо кримінальних. Суб'єктивна оцінка події, явища, осіб, яку дає автор, виявляється насамперед у цілеспрямованому доборі маркованої лексики, яка створює суцільно негативну конотацію, позбавляє читача права власного вибору оцінки події. Кожен з нас мас свій "досвід зла" і своєрідне моральне щеплення від нього. Тому автор повинен зважати на це і не нав'язувати своїх оцінок, а тим наче упереджених. Важко поділяти тексти па добрі і погані, шкідливі і благотворні, коли йдеться про текст кримінальний. Важливо, щоб інформація про насильство не стала його пропагандою, щоб ця поверхова сенсаційність і деталізація злочину не призвела до смакування зла, щоб гіперболізація тематики зла не перетворилася у стимул, який керуватиме вчинками людини без душевних гальм. Автор кримінального тексту повинен тамувати у собі шкідливу інерцію антигуманної і небезпечної субстанціалізації зла, тобто втілення зла у певного носія (людину, групу людей). Текст із такими ознаками, звичайно, патогенний, створює загрозу суспільній моралі, шкідливо впливає на читачів, особливо молодих.

Преса як соціальний інститут повинна відповідати за спосіб і міру показу насильства. Читачеві не завжди достатньо імунітету, щоб психологічно протистояти такому гіперзлу — шквалу ненависті, жорстокості, агресії, або й ще гірше — злу, аномально вишуканому й естетизованому в слові. Зло самовикривальне, зломова ж як структуротворчий елемент газетного тексту тільки розгалужує, збільшує і пропагує це зло. Спеціальний аналіз масової (а не фахової міліційної) преси виявив стихійність у поданні тематики зла, відсутність самоконтролю у кількісній відповідності таких, що нейтралізують зло, добротворчих і патогенних текстів. Чи не свідчить цс про процес "бульваризації" вільної української преси у найгіршому розумінні? Безсумнівно, поява такої хвилі зла мас суспільні передумови — економічну нестабільність, бідність, невпевненість у майбутньому, "відчуття залишеності Богом", переоцінку системи вартостей. А будь-яке перетворення структур вартостей "супроводжується" струсами психіки спільноти, що жила цією культурою і творила її. Це призводить, особливо на зламах епох, до конфліктів та суперництва між новими та старими вартостями, що суб'єктивно у суспільній свідомості людей визначається як криза культури.

Усі згадані сумні чинники, взаємно накладаючись, творять духовно-моральний клімат, сприятливий для посилення тієї ворожості зла, яке безпосередньо проникає у наше життя із газетних сторінок. "Преса висвітлює добро і зло на тлі нашого часу, втягує нас у їх вічне протистояння. І перед нами — не тільки вибір, а й шукання відповідей на непрості запитання: чи ми винні, що пишемо про зло? Чи це не частина гри зі злом? Що є ставкою у цій грі? Чи можна замкнути зло? Чи можна розминутися зі злом у час зла?", — запитували журналістки Ярослава Прихода та Ніна Станкевич па сайті Інституту масової інформації.

За висновками експертів Українського центру економічних досліджень, з 2380 повідомлень, уміщених протягом місяця лите у п'яти газетах ("Факты", "Киевские ведомости", "Столичная газета", "Независимость", "Україна молода"), 76 повідомлень стосувалися вбивств, 212 — зґвалтувань, 53 — самогубств, випадків насильства, крадіжок, замахів, 231 — хуліганських вчинків, 159 — аварій, 106 — іншої соціально негативної інформації. Це становить понад 35 % усієї дослідженої інформації.

Захищаючи свої інформаційні інтереси, колена держава мас дбати про власну інформаційну безпеку. Цього вимагає і зміцнення української державності. Гонитва за дешевим інформаційним товаром призвела до того, що на сторінки газет, у теле-, радіоефір ринув потік бездуховності, аморальності, цинізму, зневаги до історичних та духовних надбань народу, традицій багатьох поколінь.

Такий стан подій є наслідком того, що етика і культура (як форма вільного самовиявлення), як і свобода слова, в країні фактично не мають місця чи навіть заборонені. Як результат існуючої практики ставлення до ЗМІ владних структур, інформаційним простором України сьогодні переважно заволоділи періодичні видання і студії, які називають "жовтою пресою". На вільне життя сьогодні можуть розраховувати лише видання, які обходять актуальні соціально-політичні проблеми і тиражують перевалено примітивний негатив на зразок — вбили, зарізали, зґвалтували, повісили, спалили. Органи державної влади не переймаються тим, що цей негатив руйнує психіку людей, виховує жорстокість, створює спотворений міжнародний імідж панюго народу, підриває престиж держави. Головне для них — не дати об'єктивного критичного аналізу наболілих соціально-політичних проблем сьогодення. "Чого, скалимо, варті публікації в газеті "Київські відомості" циклу пасквілів на Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, що образили національні почуття мільйонів жителів України?! — запитує Ніна Карпачова. — Що за цим стоїть, кому потрібно, використовуючи право па свободу думки і слова, фактично паплюжити національні святині? І взагалі, як зупинити всю що нестримну експансію бездуховності?".

Окремі працівники засобів масової інформації зрозуміли свободу слова як уседозволеність і безвідповідальність. Кореспонденти, редактори нерідко оприлюднюють матеріали на замовлення. У журналістському лексиконі прижилося таке жахливе словосполучення, як "інформаційне кілерство", коли ту чи іншу посадову особу або претендента на посаду "відстрілюють" компрометуючими матеріалами на замовлення. За цс платять великі гроші, надають економічні та політичні привілеї.

Відповідно до ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права на працівників мас-медіа покладаються великі обов'язки і відповідальність за користування правом свободи слова, однак в ім'я збереження миру, безпеки, культури людства пакт окреслив обмеження у користуванні цим правом.

Правдивість і об'єктивність — це третя професійна стична цінність журналіста, що зобов'язує його висвітлювати точну й правдиву інформацію, адекватно представляти соціальні процеси і проблеми, сприяти об'єктивному відображенню плюралізму думок. Журналіст не має права приховувати суспільно значущу інформацію, перекручувати факти. Ця етична цінність як обов'язок журналіста закріплена у ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Водночас журналіст зобов'язаний "відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону".

Ось що насправді відбувалося з претензіями журналістів на об'єктивність у недалекому майбутньому: два тижні поспіль не виходили в ефір передачі Черкаської приватної студії АТБ "Студія-2". І все це після того, як "Студія-2" зняла репортаж із прес-конференції Євгена Марчука, який на той час перебував в опозиції до чинної влади. Заходи не забарилися. Формальний привід знайшовся відразу: обласна державна телерадіокомпанія зняла щосуботню вечірню передачу й поставила вимогу, щоб "Студія-2" сплатила 3 тис. грн боргу, а державний банк в екстреному порядку вимагав, щоб студія повернула 10-тисячний кредит, як повідомив шеф — редактор "Студії-2" Олександр Марченко. Тим часом колектив Чорноморської телерадіокомпанії звернувся до міжнародних організацій, що захищають права журналістів, ЗМІ, громадських і політичних організацій України, із закликом підтримати їх у відстоюванні прав на свободу слова та існування незалежної телерадіокомпанії. За словами головного редактора ЧТРК Н. Кондратьєвої, рішення "Укрчастотнагляду" про припинення виходу телепрограм мало на мсті "щось інше, ніж наведення порядку в телепросторі, оскільки принциповість його вибіркова: державна ТРК працює на передавачах РТНЦ, які також не мають дозволів па використання своїх частот" (День. — 1999. — 21 лип.). На її думку, фактичне усунення з інформаційного простору найбільшої недержавної телеорганізації Криму саме в передвиборний період невипадково.

Журналісти з Івано-Франківщини і Чернівців, Рівного та Хмельницького, Закарпаття і Тернопільщини з глибоким болем розповідали про погане фінансування, занепад районних газет, жорстку цензуру, якої не було навіть за часів КПРС, про організацію і дезорганізацію передплатної кампанії, "позовний зашморг" тощо (Голос України. — 1999. — 28 верес).

Влада чудово освоїла "безкровний" засіб боротьби зі ЗМІ за допомогою судів і фіскальних служб. Причому, якщо в Києві будь-яка боротьба журналістів за свої права ще була можлива, то в регіонах ЗМІ залишалися цілком безправними, оскільки практично абсолютно залежали від місцевої влади.

"Оксамитова цензура", яку здійснювала місцева влада шляхом тиску на власників ЗМІ, залишала повну ілюзію зовнішнього дотримання всіх прав і свобод, що підтвердили президентські вибори 1999 р. і референдум 2000 р.

Парадоксальним було те, що українська законодавча база, "підведена" під інформаційну сферу, насправді була досконала і професійна. На думку колишнього голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Івана Чижа, це найкраще інформаційне законодавство у всьому СНД і краще, ніж у Росії. Однак справа не в довершеній, ідеально виписаній схемі, або не тільки в ній, оскільки в інших законах містяться норми, що створюють перешкоди для повноцінної інформаційної діяльності: податкові, ліцензійні, тарифні.

Влада створила тільки видимість умов для конкуренції на інформаційному ринку. А немає конкуренції, немає і внутрішнього плюралізму, але є преса, що "продовжує" владу. "Національною особливістю" українського інформаційного простору можна вважати і небажання більшості мас-медіа здобувати незалежність. Принаймні тому, що бути газетою місцевої ради або адміністрації означає бути "під дахом". І чим вищий "дах", тим "конкурентоспроможніше" видання.

Отже, десяток базових законів: "Про інформацію", "Про пресу", "Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування" та інші — це тільки рамки визначення правил гри на інформаційному полі. Уже перша спроба відійти від законодавства неодмінно стикнеться із плетеницею законів, що перебувають на стику інформаційних і фінансових, інформаційних і соціальних, інформаційних і правових проблем. Найпоширеніша модель — коли конфлікти влади і ЗМІ переводять на судові рейки.

Невгамовне бажання колишньої влади контролювати ринок мас-медіа було пропорційне тому апатичному стану, в якому перебувало суспільство.

У тижневику "Дзеркало тижня" свого часу були опубліковані дані опитування 48 провідних київських журналістів із проблем дотримання свободи слова в Україні. Відповідаючи на запитання: "Об'єктивне висвітлення чиєї діяльності або критика на чию адресу може викликати серйозні відповідні заходи щодо журналіста, видання чи засновника ЗМІ?", 77 % опитаних назвали президента країни Леоніда Кучму, 56 — міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова, 50 — депутата Григорія Суркиса та керівника Адміністрації Президента України Віктора Медведчука, 33 % — органи Державної податкової адміністрації.

Журналістам також було запропоновано визначити межі впливу певних чинників на свободу слова в Україні. "Максимально сильний" вплив, на думку 52 % журналістів, справляє залежність від влади вітчизняних бізнесменів, здатних утримувати ЗМІ, 50 — хворобливе ставлення до критики з боку Глави Держави, майже 27 — той факт, що суспільно-політичні видання в Україні не можуть бути прибутковими, а також відсутність соціального замовлення на об'єктивну інформацію й аналіз того, що відбувається, майже 23 % — відсутність великих західних інвестицій у мас-медіа, низька купівельна спроможність населення і тиск на ЗМІ з боку олігархів.

Відповідаючи на запитання: "Які суб'єктивні чинники заважають вітчизняним журналістам об'єктивно висвітлювати те, що відбувається?", 83 % назвали відсутність інформації, майже 77 — острах втратити роботу і меркантильні інтереси, 71 — малодушність, 60 — відсутність розуміння принципів написання об'єктивного матеріалу, прийнятих у цивілізованому світі, 48 — лінощі, 44 % — відсутність честолюбства.