Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

Серед чинників, що можуть вплинути на поліпшення ситуації зі свободою слова в Україні, 77 % опитаних журналістів назвали зміну внутрішньополітичної ситуації, 62 — результативність українських реформ, 52 — прихід на український ринок ЗМІ закордонних інвесторів, 36 — усвідомлення себе європейцями і 19 % — вплив стандартів західної демократії. 42 % опитаних вважають, що чинне законодавство, яке регламентує свободу ЗМІ, задовільне, але практика його застосування обмежує свободу слова. На думку 39 % респондентів нинішні заколи реально не гарантують захисту свободи слова, ще 19 % упевнені, що законодавство недосконале. Проте піхто з 48 провідних журналістів не сказав, що чинне законодавство захищає права журналістів і видань повною мірою. Відповідаючи на запитання про суму компенсації морального збитку за судовими позовами, 67 % висловили думку, що позивач повинен внести визначений відсоток від необхідної суми, 42 % вважають, що суми компенсації мають бути обмежені.

Якщо в мирний час гинуть журналісти — це одна з ознак корумпованості суспільства. За 1998—2003 pp. було зухвало вбито головного редактора газети "Вечерняя Одесса" Бориса Дерев'янка, донецького тележурналіста Ігоря Александрова, жорстоко були побиті головний редактор газети "Сільські вісті" Іван Снодаренко, головний редактор газети "Політика" Олег Ляшко, тележурналіст Володимир Скачко та ін. Побито і пограбовано відомих в Україні журналістів Ірину Погорєлову та Світлану Синякову, чинилися фізичні розправи над багатьма працівниками місцевих і регіональних видань; розгромлені редакції журналу "Підтекст" у Києві, газети "Інформаційний бюлетень" у Кременчуці; переслідувалися журналісти телекомпанії "Горизонт" у Первомайську Харківської області, які викрили факти корупції та зловживань серед посадових осіб міста. На меморіальній дошці будинку Національної спілки журналістів України викарбовано 18 прізвищ працівників ЗМІ, які загинули, виконуючи свій професійний обов'язок.

Наступними жертвами мали стати ті журналісти, які не бояться відкрито й чесно виступати проти корупції влади. Так, у 2001 р. тривав наступ па С. Шолоха, власника радіостанції "Континент". 30 січня 2001 р. о 23.00 був телефонний дзвінок з "последним китайским предупреждением". Перед цим, 26 січня в його машину врізався ЗІЛ-130. Тоді Сергій сприйняв це як прикрий збіг обставин. Але 3 лютого в парадному будинку Шолоха громадянин Н. вчинив скандал, начебто пов'язаний з відключенням квартири від кабельної мережі, і з табуреткою в руці намагався увірватися до квартири Сергія з метою вирвати телевізійний кабель. При цьому він, незважаючи на присутність неповнолітніх дітей та жінок, нецензурно лаявся і погрожував вбити хазяїна квартири. Сергій Шолох написав заяву Генеральному прокурору, в якій просив порушити кримінальну справу щодо погроз і тиску з боку невідомих осіб та вжити необхідних заходів щодо захисту членів його родини від вірогідного фізичного та психічного впливу. "Сподіваюсь, що в даному випадку до моєї заяви поставляться не так, як свого часу поставились до заяв мого колишнього співробітника Гонгадзе".

Уповноважений з прав людини 4 жовтня 1999 р. у своїй заяві щодо порушення конституційних прав громадян України стверджувала: "Вбивства на замовлення, переслідування з політичних мотивів, посягання на свободу слова загрожують не лише правам і свободам людини, а й самій демократії та конституційному ладу в Україні".

Проведений Уповноваженим моніторинг стану дотримання прав людини в Україні показав, що в боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їх посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні "законні" форми тиску, як цілеспрямовані перевірки податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Це своєрідний "державний рекет" у вигляді постійних цілеспрямованих перевірок незалежних видань і компаній.

В Україні набули широкого резонансу справи з редакторами газет "Правда Украины", "Політика", "Опозиція", "Фінансова Україна", "Дніпровська правда", "Полтавська думка", "Кіровоградська правда" та ін., проти яких органи державної влади і місцевого самоврядування вдалися до різних форм боротьби.

За даними Фонду захисту гласності, 70 % справ про захист честі та гідності мали відверто недобросовісний характер і були спрямовані насамперед на приборкання преси шляхом її фінансового придушення. Тому і з'являлися астрономічні суми стягнень, що пред'являлися журналістам і редакціям.

Практично проти будь-якого видання, редактора чи журналіста, які займали опозиційну чи просто незалежну позицію, писали небажані аналітичні чи критичні статті, можна було висунути звинувачення у приниженні честі й гідності позивачів, заподіянні їм моральної шкоди. Це свідчило про поширення в країні порушень ст. 34 Конституції України. Практика судових справ, що стосувалися ЗМІ, в Україні однозначно була орієнтована більше на пріоритет захисту репутації посадових осіб, ніж на захист свободи слова і думки. Це призводило до того, що ЗМІ порівняно з представниками владних структур опинялися в неоднакових умовах перед законом, що провокувало з боку владних структур також досудові дискримінаційні дії, які суперечать законам України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Під впливом цих чинників журналісти не повною мірою могли виконувати свої професійні обов'язки, а преса, телебачення і радіо України здійснювати важливу суспільну функцію, притаманну ЗМІ у кожній демократичній державі, згідно зі ст. 34 Конституції України, яка гарантує право на свободу думки і слова, вільне поширення інформації і користування нею, а також ст. 55 про право людини і громадянина на судовий захист. Подібна практика була небезпечна ще й тому, що під час судових розглядів таких позовів на суддів чинили адміністративній тиск і залякування. Як наслідок, мас-медіа програвала майже всі суди. А це вже не суд, якщо він є незахищеним, якщо він стає слухняним інструментом у чиїхось руках. Більше того, цс грубе порушення Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, адже Конституція України як нормативно-правовий акт вищої сили повинна хоча б у лапідарній формі закріплювати свободу засобів масової інформації, а вже закони України — конкретизувати її.

Розділ 13 Конституції України передбачає внесення змін до Основного закону. Зважаючи на те, що права і свободи ЗМІ, закріплені ст. 34 Конституції України, не є вичерпними, доцільно це питання обговорити у Верховній Раді України. Необхідно найшвидше розглянути і затвердити проект Закону України "Про свободу масової комунікації", в якому демократично трактувати свободу преси, радіо, телебачення, інформагентств, відео, кінодокументалістики, комп'ютерних засобів, обмежити втручання держави в їх діяльність, законодавчо закріпити політику роздержавлення преси. Ці питання, до речі, вже були втіленні в Постанові Верховної Ради від 4 грудня 2002 р. про свободу слова і цензуру в Україні. Спрямувати зазначені вище слід проблеми в законодавче русло, акцентуючи при цьому увагу й на журналістській етиці, етичному ставленні до самих мас-медіа та журналістів.

Вільнодумства та етичності щодо самої преси, журналістів потрібно вчитися, оскільки, на жаль, попередня історія України в складі СРСР не має досвіду незалежності преси, інших ЗМІ. Тривалий час радянські преса, радіо, телебачення перебували під жорстким контролем компартії, вирішуючи тільки одне завдання — виховання людей у дусі любові й відданості партії, радянській владі, у дусі ненависті та презирства до інакодумців. ЗМІ в радянські часи були передусім засобом пропаганди й агітації і аж ніяк не засобом реалізації права людей на інформацію. У тоталітарній державі мас-медіа виконували функцію тотального контролю над свідомістю громадян, забезпечуючи інформаційну ізоляцію від цивілізованого світу. Так були виховані всі покоління радянських журналістів, котрі ніколи не працювали в умовах існування якоїсь законодавчої бази, що регулювала б їхню діяльність. Робота редакцій підпорядковувалася партійним комітетам, а журналісти були "підручними" партії. Саме це й сформувало аудиторію, для якої ідея незалежності ЗМІ, передусім від держави, — чужа й незрозуміла до цього часу, як і для більшості представників владних структур та керівників різних рангів на радіо і телебаченні.

Часто ставало просто смішно, коли журналісти, які на той час свідомо викопували вказівки чинної влади, доводили, хцо саме вони — борці за свободу слова. Так, колишній керівник Першого національного каналу та ведучий програми "7 днів" Надим Долганов часто відбивався від нападів стосовно його прямої, усім відомої пропагандистської лінії, яку він проводив стосовно телепрограм. Завідувач редакції аналітичних програм "УТН" Національної телекомпанії Олесь Ковальчук у травні 2001 р. зробив заяву агентству "Інтерфакс Україна", що телепрограма "7 днів" не мас права на існування в нинішній її якості та форматі, оскільки телепрограми УТ-1 проходять сувору цензуру і "якщо сюжет суперечить генеральній лінії керівництва, то знімається з ефіру". Цікавою була реакція самого В, Долганова на події: "Ми будемо боротися за цей канал, і ми будемо працювати па цьому каналі". В. Долганов все спростовує і називає всю критику на власну адресу наступом на свободу слова. "Незабаром може трапитися так, що він залишиться єдиним еталоном цієї свободи. Котрого, втім, ніхто не визнаватиме", — коментував ситуацію "ПіК" (2001. — 7 трав.).

Тому в Україні необхідно конституційно закріпити принципи незалежності ЗМІ, знову ж таки передусім від держави, а також захистити їх від диктату влади. Все це дасть змогу уникнути ситуації, коли всі питання, що виникають у ЗМІ, розв'язують чиновники за своїми уподобаннями, відповідно до політичних ситуацій.

Чесність — четверта етична цінність журналіста, що забороняє маніпулювати громадською думкою, приховано обманювати читачів, радіослухачів, телеглядачів. Журналістові заборонено користуватися перевагами свого фаху для власних інтересів чи інтересів рідних, друзів, колег. У Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 26) зазначено: "Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків", що дає підставу стверджувати про збіг етичної та правової норм щодо перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.

Професійна етика забороняє переслідувати, зводити рахунки, вдовольняти групові чи авторські амбіції через ЗМІ. Журналіст не має права розголошувати джерело інформації, якщо його про це просили. Така цінність як обов'язок закріплена у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 26). Журналіст повинен поважати права інтелектуальної власності й авторські права. Дифамація, плагіат суперечать чесності журналіста. Названі моральні норми також збігаються з правовими.

Поява нових інформаційних продуктів у країні здебільшого зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна більшість друкованих ЗМІ поділені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ стають важливим елементом політичного капіталу, доводять "корисність" фінансово-політичних угруповань для влади, перетворюються на засоби масової пропаганди.

За умов, що склалися, журналісти центральних видань не можуть почувати себе вільними у висвітленні суспільно-політичних подій у країні. Це знижує довіру до представників мас-медіа. Попри значну кількість журналістів, відчувається брак професіоналів високого рівня (попит на яких відчутно зростає в період виборчих кампаній). Це породжує практику переманювання журналістів з одного ЗМІ до іншого, запрошення журналістів з інших країн. На жаль, кращі вітчизняні фахівці залишають політичну журналістику, переходять до іншої, наприклад розважальної, сфери. Помітно зростає й кількість анонімних публікацій: користуючись псевдонімом, журналісти (а також пересічні громадяни, державні службовці) намагаються донести до громадськості інформацію з найгостріших проблем і водночас уникнути можливих утисків.

Є проблема поширення неправдивої або конфіденційної інформації про особу без її згоди. В Україні поширена практика замовних статей з метою дискредитації окремих громадян і посадових осіб, у яких оприлюднюється свідомо неправдива або конфіденційна інформація.

Неправдива інформація і так званий компромат активно поширюються за допомогою Інтернету; для цього створюються навіть спеціалізовані web-сайти. Таким чином в Інтернеті були поширені неправдиві відомості, наприклад про народного депутата України А. Деркача, які передрукували українські видання.

Нерідко досить відчутним є також деструктивний вплив державних ЗМІ. Наприклад, свого часу висвітлюючи "справу Г. Гонгадзе", державний телеканал УТ-1 оприлюднював інформацію переважно однобічного спрямування, негативно висвітлював діяльність народних депутатів і загалом дискредитував Верховну Раду України як законодавчий орган країни.

Порядність — стична цінність журналіста, що зобов'язує берегти мораль суспільства, особливо дітей та юнацтва, забороняє використовувати нецензурну лексику, лаятися, відтворювати порнографічні зображення чи тексти, іншим способом порушувати етичні норми. Журналіст має право відмовлятися від виконання завдання, якщо воно суперечить його моральним переконанням і законодавству. Відповідно до ст. 26 згадуваного Закону журналіст мас право відмовлятися від публікацій матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора. Для втілення принципу порядності в журналістській діяльності журналістам заборонено втручатися в особисте, інтимне життя людей без їх згоди.