Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

Моральність коленого окремого журналіста і є на сьогодні найголовнішою проблемою мас-медіа, тому що хтось повинен наважитись підняти моральний рівень усього суспільства, щоб воно почало розуміти де правда, а де брехня, та мало гідність не дозволити знущатися над собою.

Вільна преса — це не додаток до демократії, який більшістю сучасних можновладців сприймається радше як апендикс. Вільна преса — це умова демократії та її показник. Унаслідок цього формування у суспільстві демократичної, цивілізованої "четвертої влади" є реальною запорукою як ефективної діяльності суспільного організму, так і наявності демократичної системи державного управління. Стан наших засобів масової інформації — це і є реальний стан демократії в Україні. Ллє, здається, уряд вважає, що так воно має бути і є в демократичних країнах! Чи вони сміються над мас-медіа, чи то насправді так вважають. І в першому, і в другому випадку — це діагноз і на ЗМІ покладається відповідальність лікувати, тобто змінювати свідомість. Ось досить цікаві думки щодо свободи слова із сайта Кабінету Міністрів України: "У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з мстою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це мас відповідати нормам Конституції та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти".

А далі висловлено напрочуд "об'єктивний" погляд на ситуацію: "В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади".

"Касетний скандал" виявився лакмусовим папірцем для вітчизняного суспільства та вітчизняної преси. Хто мовчав, хто відверто та безсоромно брехав. Звичайно, наївно було сподіватися на об'єктивність та па те, що погляди майданної опозиції будуть донесені до мільйонної аудиторії нарівні з поглядами влади, але чорне називалося білим, а маріонеткова позиція зібраних у примусовому порядку "петеушників" виставляється як громадянський подвиг № 1, а решта, мовляв, деструктивні елементи. У цій кризовій ситуації було видано президентський Указ "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, дальшого утвердження свободи слова в Україні". Зазначені проблеми, про які давно говорили, — це розроблення програми збільшення виробництва паперу, поліпшення ситуації з його ввозом, але найбільшу увагу привертає четвертий пункт, що зобов'язував МВС, Державну податкову адміністрацію, інші правоохоронні та громадські організації, журналістів "опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес". Справа в тому, що журналістам ніхто не повинен вказувати, як вони мають висвітлювати ті чи інші події, оскільки це буде називатися не демократією, а трохи по-іншому. Жоден указ за таких умов не може надихнути народ на довіру до владних структур та не вирішить проблем, пов'язаних зі свободою слова.

Події на початку 2000-х років довели, що на захист свободи слова мають стати самі журналісти, адже жодна державна інституція практично цим не займалася. Політична позиція журналіста, правдиве слово в пресі нерідко коштують журналістові здоров'я чи життя. Тому надто актуальним стало запитання: чи в змозі правоохоронні органи захистити журналістів?

Стаття 15 Конституції України забороняє цензуру. Тобто попередній перегляд творів, п'єс, телерадіопрограм, кореспонденцій з мстою нагляду — "заборонено" (саме так тлумачать сучасні словники термін "цензура"). Ллє цензура як засіб обмеження поширення небажаної інформації має найрізноманітніші легалізовані форми, які не підпадають під такс тлумачення (військова цензура, науково-технічна експертиза тощо). Особливістю ситуації в Україні того часу були пікові сплески цензури під час виборчих кампаній. Це найбільше відчувалося в регіонах, де була обмежена кількість незалежних видань, а доступ до радіо і телебачення жорстко регламентувався державними адміністраціями. Постала потреба в підвищенні рівня цехової солідарності журналістів стосовно висвітлення порушень свободи та створення неформальних комітетів швидкого реагування преси на дії посадових осіб і владних структур, спрямовані на обмеження цих прав, що дало б змогу надавати сторінки популярних видань і ефір для захисту журналістів. Гарантом свободи слова у демократичній державі є відповідні закони, проте недосконалість інформаційного законодавства у статтях стосовно захисту журналістів давала можливість чинити безкарний тиск, аж до фізичного знищення, надто допитливих, принципових "охоронців слова".

Як відомо, свобода ЗМІ — основа всіх демократичних свобод, що повинна відображатися в Конституції та юридичних законах держави. Коли держава не гарантує свободи ЗМІ, то всі інші свободи перебувають під загрозою, як сама демократія і суспільство. Якщо уряд крокує у напрямі диктаторства, то перші свободи, які обмежують або ліквідують, — це свобода ЗМІ. Хоча паша історія знає приклади, коли в сталінській 1936 р. і брежнєвській 1978 р. конституціях свобода преси лише лицемірно декларувалася. Історія дає нам урок: свобода преси в демократичній правовій державі повинна мати всі етапи втілення. Коли кілька років тому мова заходила про проблеми зі свободою преси, провідники держави здивовано розводили руками і переможно вказували на кількість видань, що начебто репрезентували різноманіття думки та інформації. Більше того, як приклад демократії вони наводили наявність в Україні навіть опозиційної преси. Справді, в Україні було чимало видань, які із задоволенням друкували критичні матеріали на адресу влади, як правило, партійних, лівої або правої орієнтації. Однак наявність опозиційної преси не може бути достатнім аргументом па користь свободи інформації. Як показує досвід, у цих виданнях було не менше контролю і цензури, ніж у підконтрольних олігархам ЗМІ. Яскравий приклад такої ситуації показала відома українська газета "День", яка в період перебування її патрона Євгена Марчука в опозиції була відома своєю критичністю щодо дій виконавчої влади та особисто Президента. З призначенням Є. Марчука після першого туру президентських виборів 1999 р. на посаду Секретаря РНБО України газета різко змінила свою позицію, а кілька провідних журналістів добровільно залишили її редакцію.

У принципі, така вже доля партійних видань: змінювати свої погляди разом зі своїми лідерами, і цс нормально. Проблема в тому, що в суспільстві не виникло видання, яке б оцінювало стан справ у державі незалежно від того, яка надворі політична погода. Склалася ситуація, коли не було чітко видно ту межу, де завершується демократія і починається диктатура. Диктатура, не обов'язково пролетаріату чи однієї особи, — це диктатура системи. Системи, для якої неважливо, хто перебуває при владі, і яка не хоче визнати, що в країні є права, а не лише обов'язки.

Реальна свобода преси у період гласності стала важелем для руйнування тоталітарної держави. Незалежна преса не була підпорядкована державі та компартії. Якщо в перехідний період, який затягнувся, безвідповідально ставитися (свідомо чи несвідомо) до свободи ЗМІ, вона може стати поштовхом до руйнування основ громадянського суспільства. Етичні порушення в пресі можуть цьому сприяти.

В Україні свобода ЗМІ вперше законодавчо закріплена у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", підписаному Президентом України Леонідом Кравчуком 16 листопада 1992 р. У ст. 2 сформульовано розгорнуте поняття свободи преси, що означає свободу слова, свободу вислову, свободу інформації, свободу преси та заборону цензури.

Це було і залишається прогресивним трактуванням свободи ЗМІ. Проте у цьому законі не були відтворені положення ст. 19 Загальної декларації прав людини, право приватної власності на ЗМІ та право на свободу економічної діяльності у сфері ЗМІ. Проголошена в законі свобода економічної самостійності не тотожна свободі економічної діяльності. Саме свобода економічної діяльності — запорука економічної самостійності, а не державна підтримка ЗМІ, хоча Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p., закріпила у ст. 34 свободу слова, поглядів, переконань, інформації та свободу думки як суб'єктне право, однак у Конституції немає статей про свободу ЗМІ, масової інформації, хоча ці свободи були закріплені у Законі України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні" ще у 1992 р. Чи не є цс обмеженням свободи масової інформації?

Німецька газета "Франкфуртер Алгемайне Цайтунг" дійшла такого висновку: за час правління Леоніда Кучми, після свого короткого розквіту на початку 90-х, незалежна українська преса не вціліла. Німецька газета зауважила, що чимало людей на Заході знають про значні труднощі опозиційної преси в Росії, але ситуації гіршої, аніж в Україні, годі шукати. Кореспондент газети вважає, що опозиційна преса в Україні немає нині жодних шансів. Йдеться не лише про вбивство редактора інтернет-видання "Українська правда" Г. Гонгадзе, а й про ситуацію з українською незалежною пресою загалом. У статті німецького видання наводиться одна з оцінок місцевого журналіста, котрий вважає, що "Україна є чи не єдиною країною, де газети не можуть собі дозволити виступати з обвинуваченнями супроти президента". Саме Конституція дає право на судові позови з компенсацією моральних травм будь-якого фінансового розміру. І законодавство не захищає в цьому разі пресу.

Так, звичайно, проблема є, і деякі журналісти часто роблять недопустимі речі. Незважаючи вже на те, що адвокат журналістів повинен захищати журналістів, треба хоча б бути об'єктивним. Невже всі позови щодо преси справді справедливі? Але факти говорять за себе.

Лише у 1999 p. проти українських ЗМІ було подано майже 2200 судових позовів, згідно з якими вони мали виплатити понад 90 млрд грн позивачам (16,5 млрд дол.). Ця сума в кілька разів перевищувала бюджет України. До речі, термін "моральна шкода" не має чіткого визначення в українському законодавстві. За кілька рядків тексту позивач може вимагати сплатити багатотисячні компенсації. Так, за цитування народного прислів'я до тижневика "Дзеркало тижня" був поданий позов у розмірі 5 млн грн. Виникла нагальна потреба обмеження сум компенсації моральної шкоди.

Простежувалися також спроби тиску посадових осіб на судову владу. У грудні 2000 р. міністр оборони О. Кузьмук надіслав листа Голові Верховного Суду В. Бойку, в якому намагався втрутитися в діяльність судових органів з метою зміни окремих судових рішень, зокрема щодо відмови у задоволенні позову підприємства "Струм", яке займається демонтажем української стратегічної зброї, до газети "Сегодня".

Почалося все у вересні 2000 p., коли столична газета "Сегодня" опублікувала матеріал, де під гучним заголовком містилися звинувачення в ухиленні від сплати мільйонних податків па адресу фірми, яка є безпосереднім виконавцем робіт із ліквідації українських стратегічних озброєнь. Відбулися суди, які у першій і другій інстанціях газета виграла. Коли справа дійшла до Верховного Суду, всі сторони почали хвилюватися. Володимир Михтюк, заступник міністра оборони доводив, що тут набагато важливіша справа — співпраця з іншою державою, яка начебто дуже величезні гроші вкладає. Йшлося про міждержавні угоди, за якими Україна має позбутися свого стратегічного арсеналу. Однак претензія залишалася, бо судове встановлення істини для всіх сторін — справа принципу. Олег Непадимка, на той час головний редактор газети "Сегодня", казав: "Ми не могли підпасти під вплив Михтюка і розповісти, що ми не праві, хоча судом уже було доведено, що праві. Ви хочете мирову — розкажіть, як працює ваша фірма зараз — "Струм" наприклад. Написали. Ні, це їм не подобається".

Парадокс полягав у тому, що протистояння було не вигідне жодній зі сторін. Газета шукала собі нового власника, а потенційних покупців ця справа відлякувала. Міністерство оборони і фірму "Струм" непокоїла можливість припинення закордонного фінансування ліквідаційних робіт. 14 травня заступник міністра оборони і головний редактор газети обмінялися прес-конференціями з контрвипадами. Л пізно ввечері знову почалися переговори, після яких була досягнута домовленість про укладання мирової угоди. Проте підписів під угодою жодної зі сторін так і не було, а час не терпів. Уже 5 грудня з приводу цієї справи засідала колегія Верховного Суду. Проте навіть за умови домовленості газети, військових і підприємців залишалася четверта сторона — автор матеріалу, впевнений, що, виходячи з наявних на той час документів, писав правду, Олександр Ільченко: "Компроміс завжди краще, ніж війна, але якщо мені запропонують поступатися принципами — я на це не піду". Крім бажання виграти справу, всім сторонам шкодить сам процес судового розгляду. Будь-яка перемога для однієї сторони може означати катастрофу для іншої.

Можлива ситуація, коли газета припускається помилки і вибачається за неї, цього чомусь ніхто не бере до уваги. Всі ображені і пам'ятають лише свою образу. Наприклад, Олександр Волков у лютому 2001 р. подав позов до суду на газету "Україна молода". Його обурило, що газета написала про його причетність до зникнення Г. Гонгадзе із посиланням на В. Рабиновича. Сам В. Рабинович цю інформацію спростував. Щоправда, це ж. із посиланням на нього зробила через три дні й "Україна молода". Однак чи то О. Волков про це не знав, чи то образився сильно. Подробиць він з цього приводу не повідомив, сказавши, що всі зацікавлені нехай звертаються до його адвокатів. Якщо О. Волков був такий принциповий, йому варто було б подати до суду як мінімум па три ЗМІ, які ще до "України молодої" повідомили про це, — німецьку газету "Die Welt", телеканал ICTV і радіостанцію "Німецька хвиля". Про це також писала бельгійська газета "Dе Standart", щоправда, ще на початку року й без посилання на В. Рабиновича.

У Львові 16 квітня 2001 р. відбулася безпрецедентна акція під назвою "Хвиля свободи", організована львівськими журналістами і підтримана в багатьох регіонах України. Приводом для проведення акції стала постанова Франківського районного суду Львова від 31 березня 2000 р. про стягнення з місцевої газети "Експрес" 150 тис. гри (майже 30 тис. дол.) за 12-рядко-ву замітку, опубліковану ще в 1997 р. У замітці йшлося про те, що один місцевий композитор використовував у своєму доробку уривок з популярної пісні. Редакція "Експреса" стверджувала, що суд виконав замовлення влади, тому що відносини газети з обласною владою були дуже напружені. У Львові була споруджена символічна барикада, а з 19 до 24 квітня учасники акції провели голодування, припинене після скасування Львівським обласним судом рішення про стягнення штрафу. Акція з травня була продовжена в Києві.

Понад 50 журналістів — учасників акції "Хвиля свободи" — 4 травня 2001 р. пройшли в протигазах від Хрещатика до будинку Кабінету Miнiстрів України і Верховної Ради України на вул. Гру шевського. Журналісти вимагали внести в законодавство про пресу зміни про встановлення верхньої межі сум компенсації за заподіяний моральний збиток, затвердити чіткі критерії визначення розміру компенсації заподіяного морального збитку. Вони також запропонували визнати, що експертні висновки, здійснені журналістськими комісіями з етики, які створюються в обласних центрах і будуть діяти на підставі відповідних ліцензій, повинні бути обов'язково враховані під час ухвалення рішень районними судами щодо ЗМІ, а також передбачити кримінальну відповідальність посадових осіб, навмисні дії яких перешкоджають журналістам у виконанні ними своїх службових обов'язків.