Розділ 1 ЕТИКА ЯК НАУКА. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ЗАСАДАХ ДУХОВНОСТІ

1.1. Питання етики

Етика — наука, що вивчає мораль. Але самі слова "етика", "мораль" сприймаються нині неоднозначно. З одного боку, ми всі начебто розуміємо, що без моралі жити не можна, однак поняття моралі та моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. Радянська влада і тут постаралася. За неї латати всі дірки її лицемірного суспільного організму стало звичкою і не чим іншим, як "моральним чинником". Не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все, пов'язане з нею, — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом.

Водночас, чим гостріші проблеми постають перед нами, чим не певніші перспективи на майбутнє, тим сильніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий ґрунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б стати своєрідним камертоном її збудженої душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо ми знову і знову звертаємось до кардинальних питань моральності, бо не можемо відкинути їх узагалі.

З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси була майже втрачена етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностой, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, позиція "самостояння" вільної людини у світі. Не дивно, ідо коли свобода нарешті настала й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, одразу далася взнаки страхітлива нестача людей, які дотримуються цих засад. Усі ми щодня стаємо свідками низької культури людських стосунків, звульгаризованого устрою життя. Хтось ладен па все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить утіху в безглуздому хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, — така, на превеликий жаль, паша нинішня реальність, сама потворність якої наче "від зворотного" ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої у реальному житті системи моральних цінностей.

Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних орієнтирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя.

Для людини віруючої — глибоко і серйозно, так, скалимо, як у Європі вірили за часів середньовіччя, — такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу пріоритетного значення набувають цінності пізнання й діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах така людина співвідносить сенс власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового й таємничого в кожному зі своїх проявів буття, цінності, що мають переважно естетичний характер тощо.

Свою систему життєвих цінностей сформувала й марксистська ідеологія, пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, яка протягом багатьох десятиліть визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту класу — гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксистськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість її вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли па подвиги й неймовірні страждання. Але не так і складно жити не думаючи, за принципами, які диктує тобі хтось інший, тим більш, якщо за спробу піти іншим шляхом на тебе чекає ГУЛАГ чи навіть смерть. Не думати, пливти за течією чи навіть допомагати цій течії тебе нести й за це отримувати нагороди зручно. Герої ті, хто в такому стані повного зомбування населення намагався думати, генії ті, хто розумів куди пливуть ці радянські річки, намагався це донести до інших, за що й страждали...

І от коли система впала, преса скрізь почала "стогнати" про страшенне горе для людей — мовби ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, із відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги. Чи стало це лихом для думаючих людей, для тих, хто ретельно вибирає для себе, чому присвятити своє життя? Суспільство, побудоване за правильними схемами, законами, але на хибному ґрунті, встояти не могло б у будь-якому разі. Система стосунків, взята з найвеличнішої книги —Біблії, без Бога, дорівнює навіть не нулю, ситуація заходить за допустиму межу й дістає оцінку зі знаком мінус. Це те, що ми маємо сьогодні, це спроба побудувати свободу слова, демократію на хибній свідомості, що не була перероблена, а залишилась такою самою, як і за часів соціалізму. Тому і маємо сьогодні сталінів, замаскованих під дідів — морозів, які начебто так сильно бажають нам щастя. Суспільство, що 70 років будувалося на піску, ще не визначилося в різновиді ґрунту, па якому йому виростати.

Хоч би як інколи спотворювалась роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо сама формує основи її гідності; не може робити людину рабом, позбавляти притаманної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія — сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й сприяє її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати завдяки своїй уніфікованій авторитарності привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас сталить собі запитання: а чи тс, до чого мене закликають, чого вимагають від мене, поєднується з людською гідністю, моїм сумлінням, обов'язком і відповідальністю перед Богом, іншими людьми та самим собою? Ли і справжня свобода слова, ані справжнє вільне демократичне суспільство неможливі без клопіткої духовної праці над собою кожного громадянина країни, хай то Президент, журналіст чи школяр.

Цікаво, як цю проблему розглядав відомий письменник Віктор Гюго. Ідею роману "Знедолені" становить моральний поступ як необхідна умова суспільних перетворень. Соціальні проблеми автор переміщає в стичну сферу. На думку письменника, є дві справедливості: одна визначається юридичними законами, друга — найвища справедливість, найвища гуманність, що мас за основу принципи християнського милосердя. Істинність цих принципів перевіряється в романі долею головного героя Жана Вальжана, і наприкінці юридичний закон (в особі полісмена) відступає перед законом милосердя. За основу Віктор Гюго бере не матеріальне життя, а моральне буття, яке розуміється як споконвічна людська сутність. Слід змінювати по суспільні умови, аби змінилася людина, а людину, тоді зміняться суспільні умови, буде викорінено соціальне зло. Цей роман у цілому й у подробицях показує рух від зла до добра, від несправедливого до справедливого, від хибного до істинного, від темряви до світла, від хтивості до справедливості, від гниття до життя, від тваринячого стану до почуття обов'язку, від пекла до неба, від нікчемності до Бога.

Чи здатна людська натура змінитися докорінно? — запитує в романі Віктор Гюго. — Чи може людина, котру бог створив доброю, стати злою через іншу людину? Чи може душа під виливом долі зовсім переродитися і стати злою, якщо доля людини виявилася злою? Чи може серце під тягарем невитравного горя стати лихим і потворним, невиліковно захворівши, подібно до того, як викривляється хребетний стовп під тиском надто низького склепіння? Чи нема в душі кожної людини тієї первісної іскри, тієї божественної основи, котра не зазнає тління в цьому світі й безсмертна в світі іншому та котру добро може розвинути, розпалити і перетворити на променисте сяйво, а зло ніколи не може погасити до кінця?.

Сфера моральності — це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі. Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття, які людина ставить передусім самій собі. Отже, справа ЗМІ — поставити людині ці запитання чи нагадати, щоб вона сама собі їх поставила.

Нині настав час, коли визначальними для людини зокрема й усього людства повинні стати цінності стичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації, але цього може й не статися: все залежить від нашого вибору. Людина відрізняється від янгола тим, що здатна вибирати як добро, так і зло.

1.2. Етика як наука

Термін "етика" походить від давньогрецького ethos, яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Однак згодом у слові "етос" почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Піфагор, Демокріт, Критій) тощо.

У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: ethikos (стичний) і ethika (етика). Термін "етичний" використовувався мислителем для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот, пов'язаних з мисленням, розумом людини. Щодо науки — галузі пізнання, що вивчає класне стичні чесноти та досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, то таку науку Арістотель і його найближчі учні й назвали етикою. Філософ залишив праці, у яких уперте зустрічається ця назва: "Нікомахова етика" (цілком імовірно, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), "Євдемова етика" (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана "Велика етика", що становить стислий конспект цих двох праць. Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося тоді, коли йдеться про цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини, як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури: Китаї, Індії. Водночас закріплення за цією галуззю людського пізнання особливої назви "етика" цілком очевидно сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень цього слова. Так, афоризм Геракліта "Ethos antropoi diamon" перекладають як "Вдача — божество для людини", однак один із найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що доцільніше було б тлумачити цей афоризм так: місцеперебування людини і є для неї простором присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування й мешкання.

У будь-якому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, просторовість загалом не є для етики зайвою: вона вказує па зв'язок вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє "місце перебування" людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власних вдачі, характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто сприяє свободі її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки її, мов раба, жорстко примушують до чогось поза власним вибором, немає підстав говорити про її стос. Тобто на сьогодні в країні проблема етики стоїть поруч із проблемою свободи слова.