Розділ «"Безумна Євдокія"»

А внутрішньої краси я в Антохіна не помітила.

Боря вивчив розклад занять у художній школі. І перехоплював іноді нашу дочку по дорозі додому.

– Євдокія Савеліївна просила тебе бути сьогодні на зустрічі з її колишнім учнем. Бо він у дитинстві також вважався художником. Естафета захоплень. Ти розумієш?

Так він забезпечував Олину «присутність».

— Він стежить за мною! — з обуренням говорила Олечка. — Якщо півкласу не прийде мити вікна, це нічого. Але коли не прийду я, він назавтра неодмінно скаже: «Ти надто помітна, щоб бути відсутньою. Усі дивувалися!» А дивувалися, я певна, тільки він та ще Люсі з Євдокією.

Кілька разів, коли Оля хворіла, Боря Антохін приходив до нас додому.

— Якби я була дев’ятикласницею, я б у нього закохалася, — сказала Надійка, винувато глянувши в мій бік.

Та я був спокійний, бо знав, що в дитинство вороття немає.

— Як можна кохати обчислювальну машину?! — обурено відповіла Олечка. — Ви чули, чого він прийшов? Щоб вирахувати, чи встигну я одужати до дня перевиборних зборів?

Боря Антохін справді пояснив нашій дочці, що розтягнуте сухожилля — хвороба несерйозна і що Оля, накульгуючи, цілком може прийти на збори.

Він теж виховував нашу Олечку на прикладі колишніх учнів Євдокії Савеліївни. А найчастіше на прикладі її найулюбленішого учня Миті Калягіна.

Митя був найбільшою гордістю класного керівника.

— Він виправдав мої сподівання. Прекрасна людина! Тепер самоскид водить… Я певна, що він завжди примчить на допомогу, якщо вона буде нам потрібна!

— З нас ніхто ще не посидів на вантажнім самоскиді! — все-таки пожартувала з своєї третьої парти Олечка.

«Безумна Євдокія» жартів не розуміла. Вона сказала, що колись Оля усвідомить, «яким блюзнірством є її заява».

— Митя Калягін — її святиня, — сказала Олі Надійка. — А коли йдеться про святині… Ще раз дуже прошу тебе: не римуй!

Митею «безумна Євдокія» пишалася недаремно… В перші дні фашистської окупації він, хворий, з високою температурою, зумів доставити своєму дядькові-лікарю в робітниче селище, що було за тридцять кілометрів від міста, ліки й хірургічні інструменти. Його дядько — невропатолог, що ніколи не робив операцій, вийняв кулі й вилікував двох наших солдатів, яких переховував у себе в підвалі. Митя тоді виявив не тільки сміливість, а й винахідливість: із багатьох доріг, що вели до будинку дядька, він обрав найкоротшу і ту, на якій йому не загрожувала зустріч з ворогами.

Коли хто-небудь із учнів 9-го «Б» відпрошувався з уроків, посилаючись на головний біль, Євдокія Савеліївна казала:

— Згадайте, що витерпів Митя Калягін! А він же був шестикласник. Тобто на три роки молодший за вас!

Те саме вона говорила, якщо хтось залежувався вдома через застуду чи ангіну. Коли вона якось порівняла Олин бронхіт із труднощами, що їх зазнав Митя Калягін, мені пригадався давній анекдот: «Від чого помер ваш сусід?» — «Від грипу!» — «Ну, це не страшно!»