Розділ «"Безумна Євдокія"»

— Нічого… Нічого не було! — заторохтіла Люся. — Ввечері всі дістали завдання і розійшлися. Хто по хмиз, хто по воду, хто розпитати жителів… про дороги до того селища. — Люся замовкла. І щоб Надя не почула, пошепки додала: — Всі повернулися, а вона ні… Та похопилися ми тільки вранці. Були в різних наметах.

— Треба повідомити скрізь, — сказала Євдокія Савеліївна. — Нічого страшного бути не може! Але треба повідомити.

З цієї хвилини Надійка остаточно перестала володіти собою.

Євдокія Савеліївна склала список телефонів: міліція, черговий по місту, лікарні, місцеві власті тієї станції і того селища… Подзвонивши, вона ставила рисочку біля номера, який уже вкотре нічого не з’ясував і нічим не допоміг.

Робила вона це методично, спокійно. Тільки пальці, коли вона крутила диск, були не зовсім слухняні. Вона не туди потрапляла, вибачалася і знову набирала номер.

З кожним її дзвінком мені ставало дедалі ясніше, що з Олею сталося щось неймовірне… трагічне. Чого змінити вже не можна…

«Якщо Оля втекла від своїх супутників увечері, — міркував я, — вона могла тут-таки сісти на електричку і приїхати додому.

Якщо ж останній поїзд уже відійшов, вона перебула б ніч на станції і повернулася б додому рано-вранці: електрички ходять рано-вранці, з шести годин».

Я чув, як Євдокія Савеліївна методично пояснює по телефону, що скоїлося, кожного разу повторюючи:

— Звичайно, нічого страшного не сталося.

На другому кінці провода не були так твердо переконані, що не сталося нічого страшного, — і їй доводилося розповідати про деталі, подробиці. А Надійка перебігала кімнату в одному напрямку: від дверей до вікна і назад. Туди й назад, туди й назад.

Ми з Надею втратили здатність діяти. Ми могли тільки чекати.

Я чув Євдокію Савеліївну… Мене дратувало, що її організаторський талант залишався з нею, і голос був удавано спокійний та гучний, ніби старався заглушити совість. А Надя втратила і зір, і слух. Вона могла лише ходити по одній лінії: туди й назад, туди й назад.

Маленька, прудка Люся добре знала нашу квартиру. Вона побігла на кухню і примчала звідти з краплями й чашкою, в якій була вода. Надя, схопившись за голову, швидко, як човник, перебігала кімнату, а Люся бігала за нею з чашкою і краплями.

З усіх нас тільки Боря Антохін не зрушив з місця.

Він завжди соромився свого красивого обличчя і надто високого зросту: сутулився і тер обличчя долонею, ніби прикриваючи його. Голос у нього також був красивий, густий — він його приглушував. А тут Боря й зовсім хотів, щоб про нього забули.

«Ще б пак… Адже саме він сказав Олечці: «Не здумай принести довідку!» Що ж йому тепер лишається? — думав я. — Скромний… Не хоче, щоб його помічали. Знаю я цих тихих хлопчиків!»

Євдокія Савеліївна прикрила трубку рукою і сказала:

– Їм потрібні її фотографії. Останнього часу…

Я кинувся до шафи, дістав альбом, почав гортати його.