Розділ «A тим часом десь…»

Ми із батьком однакові на ймення: він Сергій і я Сергій. Якби не це, не сталося б, мабуть, усього того, про що я хочу розповісти. І я б не поспішав зараз на аеродром, щоб здати квиток на рейсовий літак. І не відмовився б від подорожі, про яку мріяв цілу зиму.

Почалося це три з половиною роки тому, коли я ще був хлопчаком і вчився в шостому класі.

1

«Своєю поведінкою ти ламаєш усі закони спадковості, — часто казав мені наш учитель зоології, наш класний керівник. — Просто неможливо собі уявити, що ти син своїх батьків!» Крім того, вчинки учнів він ставив у пряму залежність від родинних умов, у яких ми жили й росли. Одні були з неблагополучннх родин, інші — з благополучних. Та тільки я один був із родини взірцевої! Зоолог так і казав: «Ти — хлопчик із взірцевої родини! Як же ти можеш підказувати на уроках?»

Може, це зоологія привчила його весь час пам’ятати про те, хто до якої роднии належить?

Підказував я своєму другові Антону. Школярі звали його Антоном-Батоном за те, що він був повний, крихкотілий, рожевощокий. Коли він ніяковів, рожевою ставала вся його велика куляста голова і навіть здавалося, що корінчики білявого волосся підсвічувалися звідкілясь ізсередини рожевим кольором.

Антон був страшенно акуратний і сумлінний, але, виходячи відповідати, просто гинув — так ніяковів. До того ж він заїкався. Усі в класі мріяли, щоб Антона якнайчастіше викликали до дошки: він забирав мінімум пів-уроку. Я крутився на парті, ворушив губами, подавав умовні знаки пальцями, намагаючись нагадати своєму другові те, що він знав набагато краще за мене. Це дратувало вчителів, і вони врешті посадовили нас обох на «аварійну» парту, яка була перша в середньому ряді — просто перед учительським столом.

На цю парту садовили тільки тих учнів, що, як казав зоолог, «баламутили колектив».

Наш класний керівник не завдавав собі клопоту дошукуватися причини Антонових невдач. Тут йому усе було ясно: Антон походив із неблагополучної родини — його батьки розлучилися дуже давно, і він жодного разу в житті не бачив свого батька. Наш зоолог був твердо переконаний в тому, що якби Антонові батьки не розлучилися, мій шкільний друг не ніяковів би без причини, не мучився б біля дошки і, можливо, навіть не заїкався б.

Зі мною було значно складніше: я порушував закони спадковості. Мої батьки відвідували усі батьківські збори, а я писав з орфографічними помилками. Вони завжди вчасно розписувалися в щоденникові, а я тікав з останніх уроків. Вони керували в школі спортивним гуртком, а я підказував своєму другові Антону.

Решту батьків і матерів у нас у школі майже ніколи не називали на ім’я, по батькові, а говорили так: «батьки Барабанова», «батьки Сидорової»… Мої ж батько й мати оцінювалися мовби самі по собі незалежно від моїх учинків і справ, що могли часом кинути тінь на їхню репутацію громадських працівників, старших товаришів і, як казав наш зоолог, «справжніх друзів шкільного колективу».

Так було не тільки в школі, а і в нашому домі. «Щаслива родина!» — говорили про батька й маму, не ставлячи їм за провину те, що я напередодні намагався струменем з брандспойта поцілити у вікно третього поверху. Хоч іншим батькам цього б не пробачили. «Взірцева родина!..» — із зітханням і незмінним докором на чиюсь адресу казали сусіди, особливо жінки, бачачи, як мама з батьком уранці за будь-якої погоди роблять пробіжку круг двору, як вони завжди разом, під руку йдуть на роботу і разом повертаються додому.

Кажуть, що люди, які довго живуть разом, робляться схожі одне на одного. Мої батьки були схожі. Це було особливо помітно на кольоровій фотографії, що висіла у нас над канапою. Батько й мама, обоє засмаглі, білозубі, обоє у блакитних тренувальних костюмах, пильно дивилися вперед, мабуть, на того, хто їх фотографував. Можна було подумати, що їх фотографував Чарлі Чаплін — так нестримно вони реготали. Мені навіть здавалося іноді, що я чую їхні життєрадісні голоси. Та Чарлі Чаплін тут був ні до чого — просто мої батьки були дуже сумлінні люди: якщо оголошували недільник, вони приходили у двір найперші і йшли останні; якщо на демонстрації в день свята заводили пісню, вони не ворушили беззвучно губами, як це робить дехто, а голосно й чітко співали всю пісню від першого до останнього куплета; ну, а якщо фотограф прохав їх усміхнутися, тільки лиш усміхнутися, вони реготали так, наче дивилися кінокомедію.

Авжеж, усе в житті вони робили немовби з перевиконанням. І це нікого не дратувало, бо все у них виходило природно, ніби інакше й бути не могло.

Я почував себе найщасливішою людиною в світі! Мені здавалося, я мав право на провини й помилки, бо батько й мама робили стільки правильного й добросовісного, скільки могло б бути заплановано на п’ять або навіть аж на десять родин. На душі у мене було радісно і безтурботно… І хоч які б скоїлися неприємності, я швидко заспокоювався — будь-яка неприємність здавалася дрібницею порівняно з головним: у мене найкращі в світі батьки! Або, в кожному разі, найкращі в нашому домі і в нашій школі!.. Вони ніколи не можуть розлучитися, як це сталося з батьками Антона й багатьох інших моїх однокласників та друзів. Недарма навіть чужі люди не уявляють їх собі окремо, а тільки поруч, укупі, і називають їх спільним ім’ям: Ємельянови: «Ємельянови так вважають! Ємельянови так кажуть! Ємельянови поїхали у відрядження…»

У відрядження батько й мама їздили дуже часто: вони разом проектували заводи, що будувалися десь дуже далеко від нашого міста, в місцях, що звуться «поштовими скриньками».

Я залишався з бабусею.

2

Мої батьки були схожі одне на одного, а я був схожий на бабусю — на мамину маму. І не тільки зовні.