Розділ «"Безумна Євдокія"»

– Їх відриває від діла. Нас відриває, — зітхала Оля. — Ну, хоч би доба вдвоє була довша! Хай би вже тоді…

— Ти безперечно маєш рацію, — погоджувалася Надя. — Але не треба забувати, що в неї немає сім’ї, їй нікуди поспішати.

Надійка жаліла «безумну Євдокію», але ще більше турбувалася за Олечку.

— Не треба конфліктів, — прохала вона.

Цей страх переслідував нас обох від дня народження: а що, як з нею щось трапиться?

У сім’ї, що складається з трьох чоловік, завжди хтось виявляється в меншості: або чоловік, або жінка. У нас в меншості були ми з Надею: центром і обличчям сім’ї стала дочка. Вона заслужила це право. І ми були щасливі.

Колись, дуже давно, я надсилав свої фантастичні оповідання до редакції товстих і тонких журналів. Мені присилали відповіді на гладенькому, цупкому папері з назвою журналу вгорі. Висловивши повагу на початку і в самому кінці листа, в середині мені пояснювали, що мої літературні опуси недосить самобутні. Неоригінальність була моїм головним лихом. Якби я вчився у Євдокії Савеліївни, вона б мене обожнювала!

А Оля навіть посуд мила якимось своїм способом: безшумно й швидко.

— Не іронізуй з приводу цих зустрічей із колишніми учнями, — прохала Надійка. — І нічого не римуй. Я прошу тебе.

— Але ж я хочу зрозуміти, — відповідала Оля, — чому всі ми маємо марнувати час і сили на те, що дає радість самій тільки Євдокії? Ці люди дорогі їй? Нехай собі зустрічається. Але ж так можна влаштовувати вечори на честь будь-якого мешканця нашого будинку. Кожен комусь дорогий. Хіба я не правду кажу?

— Ти маєш рацію… Але все-таки, будь-ласка, не римуй.

— Я римую бездарно. Євдокія Савеліївна має радіти з таких рим!

– І все-таки я прошу тебе…

Від колишніх учнів «безумна Євдокія» вимагала, щоб вони докладно розповідали про свої «трудові будні»: бухгалтер — про бухгалтерію, начальник ЖЕКу — про ЖЕК, шеф-кухар — про кухню.

— Як це було цікаво! Як повчально! — захоплювалася Євдокія Савеліївна.

І учні, яких вона своїм гучним голосом якось тихо зуміла прибрати до рук, слухняно повторювали, що їм було справді цікаво. А Оля мовчала… Тому що під час зустрічі нинішніх із колишніми вона вдесяте перемальовувала якогось «діда з телеграмою в руці» або терзалася через те, що фігура собаки вийшла статичною, а собачий погляд не виражає собачої відданості й розуму.

Євдокія Савеліївна дуже любила виставки й вернісажі. Та, влаштовуючи екскурсію до музею, вона на перше за значенням місце ставила все-таки слово «екскурсія».

Побачивши якось по телебаченню малюнки й скульптури Олі, завуч запропонувала організувати в школі показ цих праць. Поцікавилися думкою класного керівника… Та виявилося, по-перше, що в «безумної Євдокії» немає телевізора. А по-друге, вона воліла влаштувати виставку творів усіх, хто вмів тримати в руках пензель і олівець. У Олі вона взяла всього два малюнки, щоб було не більше, ніж у інших.

Якось у 9-му «Б» вирішили розіграти англійською мовою сцени з шекспірівської «Дванадцятої ночі». «Безумна Євдокія» викладала історію, та, незважаючи на це, стала режисером вистави. І хоч було відомо, що Олечка знає англійську краще за всіх у класі, їй довелося виголосити на сцені лише кілька фраз. Головні ролі грали улюблені Євдокіїні посередності.

— Вона нам весь час нагадувала, що нема маленьких ролей, а є маленькі актори, — розповідала потім Олечка. — Переконувала нас досвідом Станіславського!