Розділ «"Безумна Євдокія"»

А за кілька годнн Олечки вже не було.

«Не здумай принести довідку!» — попереджав її Боря Антохін.

— Піди, Олечко, — радила їй і Надійка. — Якщо походові надається великого значення… І школу ти незабаром закінчуєш? Піди!

— Але ж я пропущу заняття з рисунку!

— Все одно піди. І вона пішла.

Я дивився на Борю Антохіна й подумки запитував: «Чому ж цього разу ти не стежив за нею, Борю? Ми були б тобі такі вдячні!»

Я згадав усе це… А ті троє так і стояли за порогом. Мені здавалося, що вони стоять уже дуже давно. Та минули лише хвилини, бо передача «Доброго ранку!» була саме в розпалі.

Обернувшись, я вперше за цей час побачив Надю. І зрозумів… Назавжди зрозумів, що матері й батьки (навіть ті батьки, що дуже люблять дітей!) все-таки відчувають неоднаково. Вона не могла пригадувати, аналізувати, зважувати… Єдина думка несподівано, мов куляста блискавка, що влетіла у відчинене вікно, влучила в неї і палила її зсередини: «Де тепер Оля?»

— Я подзвоню Миті Калягіну, — сказала Євдокія Савеліївна.

— Навіщо? — спитав я.

Не відповідаючи, вона переступила поріг. Люся й Боря увійшли слідом за нею.

Євдокія Савеліївна відразу ж подзвонила Миті й попрохала його приїхати. Нашу адресу вона знала напам’ять, хоч удома в нас ніколи не бувала.

— У неї феноменальна пам’ять! — чули ми від Олечки. — Пам’ятає, хто якого числа схопив двійку з математики, а сама ж історик. І хто скільки днів пропустив пам’ятає так само добре, як дати великих битв.

— Виходить, ви їй не байдужі, — відповідала Надійка.

— Просто їй більш нема про що пам’ятати!

— Жінки, у яких немає особистого життя, часто з потроєною енергією кидаються в життя громадське, — щоб підтримати Олечку, сказав я.

– І що ж у цьому поганого? — спитала Надійка.

Вона розуміла, що ми з Олею маємо право не любити класного керівника 9-го «Б». Розуміла, що «безумна Євдокія» докладає всіх зусиль, щоб не тільки вбити віру інших у нашу дочку, а і в ній самій похитнути цю віру. І все ж Надя мріяла, щоб конфлікт поступився місцем взаєморозумінню.

«Оля йшла назустріч цьому порозумінню, — думав я. — Але вони… втрьох учинили щось таке, чого вона не витримала, не стерпіла. І тепер кожна хвилина життя стала жахливою. Де вона? Де?! А вони метушаться, щоб не дивитися нам в очі».

— Що ж усе-таки сталося? — запитав я.