Розділ «"Безумна Євдокія"»

Ми помовчали.

— А син Миті Калягіна також до ранку не обзивався, — несподівано сказав я. — Пам’ятаєте? Коли стояв під вікном… У тієї дівчинки.

— Я не хотіла завдавати вам болю. Але він подзвонив з автомата додому… І попередив. Це було саме так. Безумовно, так.

— Але ж Митя казав…

— Він заспокоював Надію Григорівну.

— Розумію.

Мені схотілося, щоб вона більше не вбачала в мені опонента. Я й раніше заперечував їй майже за інерцією… бажаючи все з’ясувати й зрозуміти.

— Я не знав, що ви переховували у себе тих солдатів.

– Їх уже немає.

— Все-таки загинули?

— Просто померли. Від хвороб… Війна з недугами і нещастями буде вічною. Іноді ми ще й самі убиваємо одне одного. — Схаменувшись, вона сказала: — Я не Олю мала на увазі. Ми всі сьогодні винні. — Потім ще дужче занепокоїлась: — Оля може взяти всю провину на себе. Ця ноша буде для неї заважка!

Євдокія Савеліївна незграбно заметушилась, покинула мене, догнала дітей. Я зрозумів, що вона вирішила розділити тягар ноші з моєю дочкою.

Я брів позаду.

«Ми в Надійкою боролися проти «безумної Євдокії» за право творити… чи, як то кажуть, формувати характер Олі, — міркував я. — Ми перемогли! І ця перемога коштувала Надійці життя. Або здоров’я. «Безумна Євдокія»… Вона запрошувала на ті знамениті зустрічі не лише героїв, а й диспетчерів із поварами. Навіщо? Очевидно, хотіла пояснити нашій дочці та її однокласникам, що, коли вони будуть чесними й порядними людьми… просто чесними й порядними, то вони також матимуть право на увагу до себе. І на пам’ять».

Деталі… Тільки з їх допомогою я міг відтворити картину. І вони випливали з минулого мені назустріч.

«Спасибі їй!» — сказали ми, коли народилась Оля. Хоч життям ризикувала Надійка.

«Ось де, напевне, був отой фатальний поворот у нашому житті! — подумав я. — ми перестали вдивлятися одне в одного… Наші погляди звернулися в інший бік. «Батьки Олечки» — це стало нашою головною прикметою і головною професією. Я навіть не помітив, що Надя вже не співає… і що я перестав писати свої фантастичні оповідання. І про серце Наді згадав лише сьогодні. А тим часом назва її хвороби не зовсім точна. Хвороба — це нещастя, а не порок. Порок серця — щось зовсім інше, чого у Надійки ніколи бути не могло. Якщо вона повернеться…»

Євдокія Савеліївна зупинилася. І всі зупинилися. Біля будинку, де нам з Олею треба було залишитися вдвох.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!