Розділ «Пізня дитина»

Дуже страшна історія

Мене чекали шістнадцять років… Жахливо бути пізньою дитиною. Вже я це знаю! Ранні діти з’являються швидко, самі по собі, як оцінки в щоденнику, коли ти пішов до школи. А пізньої дитини чекають не дочекаються і, коли нарешті дочекаються, починають виявляти таку любов, таку увагу, що дитині хочеться втекти на край світу, а то ще й далі:

Батьки кажуть: «Ми тебе чекали! Так чекали!..», ніби малий затримався в кіно або на вулиці.

Я пізня дитина. Мої батьки одразу хотіли мати хлопчика, а вийшла Людмила… Це моя сестра. Усі втрьох, разом із Людмилою, вони мріяли, щоб я народився. І от через шістнадцять років їхня мрія збулася. Трохи запізно. Та що ж я міг робити?

Я не пам’ятаю, з якого віку я себе пам’ятаю. Та в той час, від якого пам’ятаю, я часто, здавалося, чув: «Ти сюрприз!», «Ти коштовний подарунок!» Тепер мої батьки соромляться голосних фраз. Можливо, і раніше вони саме таких фраз не говорили. Але якісь подібні до цих… Я став коштовним подарунком ніби чашка, яка, стоїть за склом, але з якої ніколи не п’ють чаю.

Мене бережуть! Ясна річ, кожен по-своєму, тому що кожний дорослий у нашій сім’ї має свою вдачу.

От, наприклад, якщо я збираюся куди-небудь у лижний похід, мені забороняють усі троє. Але забороняють по-різному.

Перший, звичайно, батько. Він величезний чоловік. Схожий на Хемінгуея, що висить над столом у Людмили. Тільки без бороди. Але такий самий сивий і в зморшках.

У житті йому бувало нелегко, і тому він хоче, щоб я від усього мав задоволення. Ні, він не відмовить прямо: він старатиметься, щоб і це мені було приємно. Навіть відмова!

— По долинах і по горах… — проспіває він так, що буде чути внизу, у дворі: у батька дужий, лункий голос. І він любить цитувати пісні. Не вірші, не прислів’я, а саме пісні. — «У русі мельник цілий вік, у русі!..»

Батько обов’язково проспіває що-небудь на відповідну тему. У ці хвилини, мені здається, він посилено розмірковує: придумує, як би не скривдити мене своєю відмовою, а, навпаки, порадувати. Від напруження обличчя його стає червоним. Червоніють вуха, вся шия. Через біле волосся це особливо помітно. Він говорить так голосно, ніби оголошує зі сцени:

— А я хотів узавтра піти з тобою в кіно. Адже ти теж хотів?

Я згоджуюсь. Хоч мене незрівнянно більше тягне в лижний похід. Я не сперечаюся з батьком. Марна річ: я пізня дитина, мене бережуть.

— Що тільки хочеш, мій сину, бери! — співає батько дзвінким голосом хана Кончака з опери «Князь Ігор». Іноді він переінакшує слова арій і пісень по-своєму, щоб вони більш підходили: — Що хочеш, мій сину, вибирай!.. Та якщо ти хочеш іти в кіно, я радію!..

Він довго іще радіє. Так, що чути внизу, на вулиці.

Правду кажучи, не лише батько — всі в нашій родині розмовляють голосно, тому що мама не дуже добре чує. Це сталося, коли я народився. Виходить, пізні діти, яких так чекають, приносять не лише радість… Мені не сказали, що це через мене, аби не завдавати мені прикрощів. Але я ж знаю. Колись я чув, як лікар сказав; «Наслідки пологів! Навряд чи минеться». Вже краще б я не народжувався!

А сама мама говорить дуже тихо. Іноді вона також жартує, але з якоюсь сумною усмішкою. Що б у нас не сталося, вона завжди вважає, що це на краще. І не зрозумієш, чи справді вона так вважає.

— Це навіть добре, — каже вона, — що я багато пропускаю повз вуха: хіба мало кажуть дурниць!

«Це навіть добре», — мама часто так починає.

— Це навіть добре, що ти хочеш у лижний похід: виходить, ти не боїшся!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пізня дитина“ на сторінці 1. Приємного читання.