Розділ «"Безумна Євдокія"»

— Але навряд, щоб він мав на увазі, що маленькі актори мають виконувати великі ролі, — сказала Надійка.

— З маленькими спокійніше, — пояснила нам Оля. — І взагалі вони їй значно ближчі. Звикніть до цього. І скоріться.

— На жаль, нелегко доведеться нашій талановитій дочці в світі людей звичайних, — сказав я Надійці.

— Ми з тобою теж звичайні, — відповіла вона. — Але хіба ми боїмося талантів?

Класний керівник і справді керувала умами та вчинками учнів 9-го «Б». І слідом за нею вони не хотіли помічати того, що було для них незвичним. Яскраве не тішило, а сліпило їх. Немовби начепивши захисні окуляри, вони дивилися крізь них і на нашу Олечку.

Я вмить згадав усе це, дивлячись на капелюх «безумної Євдокії», який закривав її обличчя.

Що ж там сталося, в тому поході? Як іще скривдили там нашу дівчинку? Чому не витримала вона? І де ж вона тепер?!

За моєю спиною була Надя… з її хворим серцем.

«Олечка зникла учора ввечері. Якщо вона ось-ось не з’явиться думав я, — неможливо уявити собі, що буде з нами! Неможливо собі уявити».

— Кажуть, що найнебезпечніші недруги — це колишні друзі, — сказала якось Оля. — Я переконалася, що це так. — Помовчала й додала: — Це ж ким збентежені усі?.. Як ким? Єдиною Люсі.

Люсю Катуніну вона називала на французький манір: Люсі. «Як у домі Ростових! — пояснила Олечка. — Чи Волконських».

Люся вперто пророкувала нашій дочці долю Леонардо да Вінчі. Незважаючи на опір Олечки, вона тягала за нею величезну папку з малюнками, навіть готувала фарби й мила пензлі. Хто з жіноцтва встоїть перед таким обожненням? Олечка почала дружити з Люсі. Хоч часу на дружбу в неї було мало.

Та й у Люсі його було не дуже багато. Люсина мати протягом довгих років не підводилася з ліжка. За нею ходила неодружена Люсина тітка, батькова сестра. Але Люся весь час дзвонила додому, навіть коли була в школі або у нас в гостях.

Щоб якось потішити матір, вона вигукувала:

— Якби ти бачила фігуру сплячого лева, яку виліпила Оля! Я цілий вечір розмовляю пошепки: а що, коли він прокинеться?

Часто вона брала роботи Олі, щоб показати мамі. І взяла слово, що коли мама встане з ліжка (а на це з’явилася надія!), Оля намалює її портрет.

Люся й сама потроху малювала. Але ми бачили тільки її заголовки в загальношкільній газеті і в гумористичному журналі, який, за пропозицією Олі, мав назву «Дитячий лепет».

І раптом усе змінилося.

Перші хмари з’явилися того дня, коли в художній школі організували зустріч із славнозвісним майстром живопису. Люся дуже шанувала цього майстра. Але шанували його і всі інші, тому шкільний зал був переповнений. І Олечка не змогла провести туди подругу.

— Я не знайшла для Люсі місця в залі, — розповідала того вечора Оля. — На дверях стояли цербери. А вона образилася… І за що?! Академік живопису малює набагато краще, ніж говорить. Я сказала їй: «Ти знаєш його праці? Значить, ти з ним знайома. Художник — це його творчість».