Розділ «"Безумна Євдокія"»

Вона часто й легко переходила на рими.

Боря був найвищим у класі і завжди що-небудь або кого-небудь закривав собою. А тут він хотів, щоб Євдокія Савеліївна сама його закрила, і тому неприродно пригинався.

Тоненька Люся також сховалася за незграбною, але дуже енергійною постаттю свого класного керівника. Євдокія Савеліївна була в брюках, старомодному капелюсі з обвислими крисами і з рюкзаком за спиною.

— Оля вдома? — повторила вона.

— Немає.

— Вона не повернулась?

— Ні.

— Як… ні?! Що ви кажете?

— Вона ж пішла разом із вами. У похід…

— Це так. Це безумовно, так. Але вчора ввечері вона кудись зникла.

Я відчув, що позаду, за мною стоїть Надя. Вона не вимовила ні слова. Але я відчув, що вона позаду.

– І вночі Олечки не було? — якось майже пошепки закричав я. Вони мовчали. Це було відповіддю, яка змусила Надійку за моєю спиною промовити.

— Де ж вона тепер? — я не впізнав Надійчиного голосу. Не вловив звичних для мене інтонацій.

Нелегке вміння глянути на події власного життя з боку, спокійне почуття гумору завжди допомагало Наді стримувати себе і мене від радісної чи гіркої істерії.

— Ти б позичила мені своє почуття гумору, — якось попросив я її.

— Це в мене… гумор? Смішно! — сказала вона. — Але свій власний ти збережи. Він допомагає пом’якшувати крайні людські емоції.

— Ці емоції завжди дуже небезпечні, — сказала вона іншого разу. — Тому що відривають людину від людей і роблять її одинокою.

— Не розумію, — зізнався я.

— В такому разі, винен той, хто пояснював! Ми часто викладаємо те, що обдумували цілими роками, так, ніби й наш співрозмовник думав разом із нами. І ще й дивуємось: чому він не розуміє нас із півслова!..

Я любив, коли Надійка мені щось розтлумачувала: вона робила це легко, не настирливо. «Якби вона викладала в школі, всі були б відмінниками!» — думав я.