Розділ «"Безумна Євдокія"»

— От і поясни мені… Про шкідливість, як ти сказала «крайніх людських емоцій»!

— Вірніше, про нетактовність цих емоцій, — сказала вона. — Це якраз дуже просто. Наприклад… Коли надто вже бурхливо радієш, не зашкодило б вчасно схаменутися й подумати про те, що комусь зараз хочеться плакати. А упиваючись власним горем, треба було б подумати, що в когось у душі свято, яке, може, й не повториться… Треба рахуватися з людьми!

Щось подібне Надійка сказала мені і того дня, коли я, втративши від щастя людську подобу, переносив Олечку з родильного будинку в таксі.

У сусідню машину, з такими ж самими шашечками на боках, сідало, як розповіла мені потім Надя, подружжя, син якого в результаті родової травми не рухався.

…І от вперше Надя зрадила себе. Її тривога не знала меж, була не в змозі щадити інших.

— Де ж вона… тепер? — повторила Надійка.

Вражений її станом, я закричав:

— Оля просто не витримала… Всьому є межа!

Я сказав так, тому що саме вони, оті троє, котрі все ще стоялн за порогом, часто були причиною мук і сліз нашої дочки.

— Зараз уже ранок. А її немає! Її немає!.. Де ж вона?! Куди ж вона?.. — запитувала мене Надя.

Вона сама привчила мене частіше задавати важкі питання, аніж відповідати на них. Тому я безпорадно повторював одну й ту саму недоладну фразу.

— Не хвилюйся, будь ласка, Надійко. Не хвилюйся!

А оті троє були ще за порогом. «Винуватці… головні винуватці того, що сталося!» — про себе повторював я.

Що саме сталося, я не знав. І невідомість, як завжди в таких випадках, була найстрашнішою.

Величезний капелюх з обвислими крисами закривав обличчя Євдокії Савеліївни.

Люся все ще ховалася за спиною класного керівника, а Боря вивчав кам’яні плитки у себе під ногами.

Напевно, я дивився на них не просто з осудом, а із ненавистю.

Євдокії Савеліївні було п’ятдесят чотири роки: вона називала себе «передпенсіонеркою». Однак їй можна було б дати і п’ятдесят сім років і тридцять дев’ять: вона була, як то кажуть, жінкою невизначеного віку.

Оскільки Євдокія Савеліївна раз і назавжди вирішила, що зовнішній внгляд і роки значення для неї не мають, вона й одягу своєму ніякої уваги не приділяла. Поверх модних, десь похапцем випадково куплених брюк, вона могла надіти широку спідницю, заправити в неї чоловічу ковбойку, а в коротке, по-хлопчачому підстрижене волосся ввіткнути костяний гребінець «часів Очакова й завоювання Криму».

Приблизно в такому вигляді і стала вона перед батьками учнів 9-го класу «Б» на одних із зборів.