Розділ «"Безумна Євдокія"»

— З роками це може стати неприродним і відразливим, — відповіла Надя. — Уявіть собі літню даму з рожевим бантиком на голові!

— Але ж можна кінець кінцем і без…

— Ні, не можна, — перебила вона. — Уявляєте, яка у нас із вами була б дочка!

З того часу мати дочку стало нашим головним бажанням. Майбутні батьки мріють про синів, а ми чекали дочку.

«Мрія про потомство? Ясно… Заборонений плід!» — говорили знайомі. Ці вигуки були не лише банальними, але й неточними. Надійка, мало сказати, не прислухалася до лікарських заборон — вона просто про них забула. І тільки очі, які через припухлість повік ставали вранці немовби меншими і вужчими, нагадували про те, що порок серця все-таки є.

— Майже всіх жінок вагітність прикрашає… З ким ти одружився?! — говорила Надійка, розглядаючи вранці себе в дзеркало.

Інші мріяли про синів… А ми чекали Олечку. І вона народилася.

«Вона не могла вчинити інакше! — написала мені Надійка у своїй першій записці після того, як нас на землі стало троє. — Мене півроку тримали в лікарні. Хіба ж вона могла не справдити моїх і твоїх сподівань? Спасибі їй!» З цієї фрази, я гадаю, все й почалося. Ця фраза перекинула міст і в той страшний день, який розлучив нас із Надійкою. Міст довжиною в шістнадцять років і два місяці…

Це було в неділю. По радіо почалася передача «Доброго ранку!» Надя разом із картоплею, яку вона чистила, присунулась ближче до приймача.

— Не співаю сама, то хоч послухаю, як співають інші, — сказала вона.

— А хіба ти вже… не співаєш? — здивувався я.

— А хіба ти не помітив?

— Якось я… Будь ласка, не сердься.

— Навпаки, я пишаюсь: непомітно зійти зі сцени — тут потрібне вміння.

Надя любила іронізувати над собою. Я знав, що на це здатні тільки добрі й розумні люди.

Життєрадісні голоси, жіночий і чоловічий, поперемінно, ніби забігаючи з радіоприймача до нас у кімнату, бажали, щоб ранок для всіх був ясним і добрим.

У двері постукали.

Варто було мені торкнутися замка, як по той бік дверей скрикнули:

— Оля вдома?

Я побачив на порозі Євдокію Савеліївну, класного керівника нашої Олечки, і двох Олиних однокласників — Люсю та Борю. «Виріс Боря нам на горе!» — пожартувала якось Олечка.