Розділ «"Безумна Євдокія"»

Митя з Борею поїхали.

Євдокія Савеліївна знову стала на посту біля телефонного апарата. Вона дзвонила якось безглуздо: то просила чергового у школі повідомити нас, якщо раптом з’явиться Оля, то зверталася з тим самим проханням до художньої школи.

Так минуло ще півгодини або хвилин із сорок.

По радіо так само звучали життєрадісні недільні передачі.

Ніхто приймач не вимикав, тому, що ніхто не хотів тиші.

Надійка майже нечутно, механічно ворушила губами.

— Що з тобою, Надієчко? — нарешті спитав я. І обняв її.

Люся вирішила, що ми хочемо про щось поговорити, і одразу ж потягнула Євдокію Савеліївну на кухню.

— Що з тобою, Надійко?

Вона не відповіла мені і не припинила свого бігання по кімнаті, але я розібрав слова:

— Це я умовила її… Це я…

Задзвонив телефон. Надя була в той момент саме біля нього. І схопила трубку.

— Ні, не мати, — відповіла вона. — Слово честі, не мати. А хто? Вчителька… із школи. Пам’ятаю… Я пам’ятаю… В брюках була. В синіх брюках. Що ви говорите? Упізнати?.. Кого впізнати?

Трубка повисла на шнурі. Надя опустилася й сіла на підлогу.

— Люсю! — чомусь закричав я. Вони з Євдокією прибігли з кухні.

— Я її не впізнáю, — говорила Надя кудись у простір. — Я її не впізнáю.

Її підняли і посадовили на диван. Вона не ворушилась, закам’яніла.

Я поклав трубку на апарат. Телефон одразу ж задзвонив.

— Нас перебили, — почув я спокійний, звиклий до всього чоловічий голос. — Це я з ким розмовляю?

— З батьком.