Розділ «"Безумна Євдокія"»

— Вона повернулася! — на весь голос вигукнув Боря Антохін, він також приїхав на самоскиді. І показав на черевики, що їх Оля залишила в коридорі.

— Виходить, можна було не ризикувати життям дядька, — зітхнув Митя.

Дядько його був, напевне, завжди таким самим худеньким, схожим на хлопчика, як і небіж. А старість ще рішучіше притисла його до землі. Здавалося, що в ньому не було ваги, і він тримався за ціпок, щоб раптовий вітер не перекинув його, не збив із ніг. Проте очі в нього, як і в Миті, обіцяли розповісти всім якусь лукаву, несерйозну історію.

— Ви лікар? — спитав я.

— Був лікарем, — відповів він.

— Півсторіччя! — додав Митя.

— Тоді можна вас попросити… на хвилинку? Мені б хотілося порадитися.

На кухні я, затинаючись, розповів йому про все, хоч багато з того він уже знав. Не знав він тільки про те, що сталося після від’їзду Миті.

— Адже ви невропатолог? Це, певно, ваша галузь медицини? До того ж у неї ще й порок серця… Я дуже хвилююся.

Він увійшов до кімнати, де Надійка все ще сиділа неприродно прямо, поклавши обидві руки на коліна. Її заціпеніння не минало. Побачивши лікаря, вона і йому сказала:

— Я не впізнáю її.

— Мамочко, я тут… Я повернулася! — невідомо вкотре вже пояснювала Оля, стоячи перед нею на колінах. — Я повернулась! Ось лікар, дядько Миті… Він вручив мені приз. Тому що я прийшла найпершою. Бачиш? Фотографія… Це Євдокія Савеліївна під час війни. З тими двома солдатами. Виявляється, вона переховувала солдатів у себе… Після того, як лікар їх вилікував. У себе ховала! — Оля пояснювала це Надійці так старанно і не кваплячись, як дорослі пояснюють малим найпростіші, одвічні істини. — Оце Євдокія Савеліївна…

— Придивіться, будь ласка, — пошепки попросила й Люся. — Це молода Євдокія Савеліївна…

— Ну навіщо ж? — прошепотіла звідкись іззаду їхня внхователька.

— Оля повернулася! Ваша дочка вже вдома. З вами! Їй ніщо не загрожує! — з несподіваною для нього вольовою інтонацією, чітко й твердо сказав Митин дядько.

— Я не впізнáю її, — сказала Надя.

Лікар ще і ще раз спробував добитися контакту з нею. А потім ціпком показав у бік кухні.

— Це не мій пацієнт, — сказав він мені там.

— Як… не ваш?

— Я невропатолог. А психіатрія — це вже інша галузь.