Розділ «"Безумна Євдокія"»

— Вам здається… що вона…

— Треба подзвонити, щоб за нею приїхали. Саме звідти.

Оля ввійшла на кухню і почала нервово мені пояснювати:

— Я пройшла дорогою Миті Калягіна. Було таке завдання. Ти ж знаєш…

Я перебив її:

— Він пройшов цю дорогу, щоб врятувати людей. А ти, щоб загубити… найближчу для тебе людину.

Ми поверталися з того дому, де залишилась Надійка.

Оля з Люсею й Борею йшли попереду. А ми з Євдокією Савеліївною трохи відстали. Митя повіз дядька-невропатолога на своєму самоскиді.

Євдокія Савеліївна була тиха, поникла. Постать її вже не вдавалася такою незграбною, а капелюх з обвислими крисами не виглядав таким недоладним.

— Якби ми не приїхали вранці, не зняли галасу, ваша дружина була б здорова. Виходить, я в усьому винна.

Вона це вимовила сумно і переконливо. Не для того, щоб я їй заперечував. І все-таки… Хоч батькам завжди хочеться перекласти провину дітей на чиї-небудь або на свої власні плечі, я не насмів погодитися:

— Як же ви могли не приїхати?

Вона не відповіла: широкі, обвислі криси капелюха немов затуляли її від того, з чим вона в даний момент не згоджувалася.

– І виходить, що «безумною Євдокією» Оля назвала мене не даремно.

— Доля помстилася на нас за це дурне прізвисько, — заперечив я. — Безумство прийшло в наш дім. Що може бути страшніше? Пам’ятаєте… Пушкіна?

О жах який — з ума зійти!

Ні, легше з торбою піти…

— Це так. Це, безумовно, так. Але реактивний стан часто минає. Мені сказав дядько Миті.

— Ви не могли не схвилюватися… і не приїхати, — сказав я. — Хоч Оля, мені здається, цього хвилювання не передбачала. Вона не уявляла собі, що її зникнення візьмуть так близько до серця, що почнуться пошуки. Можливо, тому…

Сам того не бажаючи, я почав шукати аргументи на захист дочки.