От вам все! Вони дуже раді. А я?..
І те, що Людмила досі не виходить заміж, мені здається, не хвилює моїх батьків. Принаймні коли я сказав про зубного лікаря дядю Льоню, вони промовчали. «От підтримали б мене в ту мить, — думав я багато разів, — і, можливо, наша Людмила жила б зараз на другому поверсі, просто під нами. І ми ходили б у гості одне до одного! У неї була б сім’я. У книжках пишуть, що кожна жінка прагне мати сім’ю. Можливо, Людмила цього не розуміє? І батьки не пояснять! Бо я заступив Людмилу. Я пізня дитина. А це несправедливо…»
За бійку батько хвалив мене, коли Людмила ще не повернулася з роботи. Сестри у нас вдома трохи бояться. Бо вона, як каже батько, «людина без вад».
Та одна вада у сестри все ж таки є. Це любов до мене! Що поробиш? Знову я…
Ні, Людмила не буде хвалити мене за трійки або за бійку. Вона зробить зауваження, вичитає. А днів через два або три принесе мені подарунок, немовби вибачиться. Так буває майже завжди.
І цього разу так вийшло.
Повернувшись із роботи, сестра мене ніби не помічала. Коли вона сердиться на мене, у неї одразу знаходиться тисяча справ: креслить, пере, переписує якісь лекції. І все це вона робить, щоб не зустрічатися очима, не розмовляти.
Цього разу вона також цілий вечір працювала. А перед сном раптом сказала:
— Взавтра не здумай довго вилежуватися в ліжку!
— Але завтра неділя, — тихо відповів я. — Ми йдемо з тобою в театр.
Вона сказала так, ніби збиралася здати мене в міліцію.
— Добре, — сказав я. — Підемо. Дякувати їй у такі хвилини не можиа.
Не знаю, як я дочекався ранку! Я навіть не спитав у Людмили, яку п’єсу ми будемо дивитися. Це мені байдуже. Важливо, що я йду в театр!
Дорослі починають випитувати: «Що за спектакль? А чи не буде це марнуванням часу? Що про нього пишуть? Чи це цікаво?» Їм можна так виламуватися, бо вони ходять коли схочуть і куди схочуть.
Просто розбестилися.
Нарешті ми пішли. Батько вирішив провести нас до театру. Він тримав мене за руку. Він любив вести мене за руку, як тоді, коли я був іще маленьким і він заходив за мною в дитячий садок. Звичайно я вириваю руку. Смішно тягти на буксирі тринадцятирічного хлопця! І зараз би я не дозволив, якби у батька не було двісті двадцять на сто. Я не маю права відбирати в нього позитивні емоції!
Людмила вже трохи полагіднішала, але ще остаточно не простила мене. Тепер було схоже, що вона вирішила відвести мене не в міліцію, як напередодні, але все ж у місце не дуже приємне: наприклад, на урок, хоч у всіх був день відпочинку, неділя. З її суворого вигляду ніяк не можна було догадатися, що ми йдемо в театр.
Я непомітно спостерігав за Людмилою.
«Яка ж це, — думав я. — все-таки несправедливість. Людмила — жінка висока і, як кажуть, «зі спортивною фігурою», а я — чоловік маленький, нижчий середнього зросту. І батько згинається пополам, щоб вести мене за руку. Ні, я не хочу відбирати у Людмили її фігуру, та нехай і в мене буде не гірша!»
У Людмили не лише фігура спортивна — вона й насправді захоплюється спортом: грає в теніс і волейбол. Взагалі вона, на мій погляд, інтересна. Окуляри ні крапельки їй не вадять, а навіть трошки прикрашають її: обличчя виходить строге, розумне. От тільки не знаю, чи подобаються чоловікам строгі й розумні обличчя?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пізня дитина“ на сторінці 10. Приємного читання.