Розділ «Пізня дитина»

Мої батьки не схожі на цих людей. Вони абсолютно нормальні. І навіть соромляться того, що просто-таки тремтять за кожний мій крок. Тому вони тремтять ніби жартома, а не всерйоз. І тому, гадаю я, батько здається іноді різкуватим. Просто батьки надто довго чекали мене. І в цьому вся причина! Хоч мені від цього, звичайно, зовсім не легше.

Про себе вони не дбають ніколи. Навіть дивно: про мене все знають — що шкідливе, чого не можна. Навіть корисне їм може здатися шкідливим. А на себе ніби рукою махнули.

«Більше я цього не допущу!.. Почну з батька. Буду весь час підкидати йому позитивні емоції». З таким твердим рішенням я повернувся додому.

Досі мені докоряли за те, що я часто буваю похмурим. Мама мовчки й уважно заглядала мені в очі. Батько наспівував: «Чом, козаче, зажурився? Чом сьогодні похилився?», «Про що задумався, козаче?..» Або що-небудь на зразок цього.

А Людмила допитувала прямо:

— Ти нас готуєш до чогось поганого? Щось сталося в школі? А може, у дворі? Скажи прямо. Прямота багато що виправдовує.

Сама пряма, «майстер чітких ліній», Людмила від усіх кругом вимагає точності й прямоти.

А я, як правило, ні до чого особливого їх не готую… просто мені хочеться попросити щось таке, замість чого, я певен, мені запропонують усі скарби світу: музей, цирк або навіть театр. А мені хочеться поїхати з хлопцями за місто, на озеро Бездонку, де всі загоряють і плавають, а не тільки з ранку до вечора топляться, як вважають мої домашні.

Але того дня я всім усміхався. І весь час твердив: «Не хвилюйся, тату! Не турбуйся!.. Прошу тебе не хвилюватися!»

Мама мовчки й пильно заглядала мені в очі.

— Про що турбуєшся ти, хлопче? — за звичкою переінакшив слова батько, хоч ніякого хвилювання на моєму обличчі не було: я усміхався.

— Ти нас до чогось готуєш? — прямо запитала Людмила. Знайти позитивні емоції в родині, де всі тебе дуже люблять, не так легко, як гадає дядя Льоня.

Батько любить слухати радіо, особливо музичні передачі. Та йому лише зрідка вдається наслухатися досхочу: то я роблю уроки, то читаю (тут уже всі ходять навшпиньки), то Людмила виконує термінову роботу, готується до якихось заліків. Вона завжди вчиться: або на курсах, або в університеті культури, або ще де-небудь.

Але того вечора я сів біля приймача, почав настроювати його на концерти і вдавав, що сам маю від цього величезне задоволення.

— Я знав, що кінець кінцем музика тебе захопить. Адже ти мій син!

— Твій, твій! — сказав я батькові.

Він усміхнувся щасливою і гордою усмішкою: мовляв, довго ми тебе чекали, але такого варто було почекати!..

Позитивні емоції прибували з кожною хвилиною!

Коли прийшла мама, я увімкнув приймач голосніше, щоб і вона могла натішитися музикою.

З сусідньої квартири постукали до нас у стіну.