Розділ «Пізня дитина»

Хвилин через десять Людмила висунулася з вікна.

— Льоню, іди додому!

Я пішов… Вже з першого поверху я почув, як на третьому репетує Костин тато.

— Він побив його! Він побив його!.. Хуліган! Закличте його до порядку. Або я сам… Недарма його називають… Недарма йому дали це прізвисько!.. — І він вигукнув моє прізвисько. — Заслужив!

Я не пішов далі, поки не почув, що Костин тато грюкнув дверима.

Тоді я піднявся сходами.

Вдома всі були збуджені. Мама поглядала на батька. Я знав цей погляд; вона ніби просила батька: «Пам’ятай, що ми його довго чекали! Не кричи на нього! Розберися…» А батько поглядав на маму і немовби просив про те саме. Вони завжди обмінюються такими поглядами, коли я чим-небудь завиню. Наче стримують одне одного.

— За що ти його побив? — запитала Людмила.

— Так. Ні за що. Я давно хотів.

— Ти хотів?! — Людмила нервово креслила щось на величезному аркуші. У неї така звичка: коли йде неприємна розмова, не припиняти роботу, водити олівцем або рейсфедером по папері.

Я мовчав.

— За що ж ти його побив? Адже була напевно причина? Скажи нам. Прямота багато що виправдовує!

— Ні… Просто так. Він дуже противний.

— Хіба мало противних людей на світі! Ти всіх будеш бити?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

— Якби була причина, я, можливо, могла б зрозуміти… Любить вона розмірковувати: «Якби було, тоді б…»

— Не було. Ні!..

— Жорстокість взагалі огидна, — не перестаючи креслити, сказала Людмила. — А безпричинна жорстокість аморальніша вдвічі. Ні, в тисячу разів!

Підрахувала!