Я бачив, що молоді люди, які йшли нам назустріч, чомусь не звертали на Людмилу уваги. Це було прикро. Можливо, вони вгадували з обличчя сестри, що вона не прагне мати сім’ю, а цього повинна прагнути, як я читав, усяка нормальна жінка.
Так я думав, непомітно поглядаючи на сестру.
Назустріч ішли жінки попід руки зі своїми чоловіками. Адже це одразу видно: чоловік чи не чоловік. Деякі везли коляски, а чоловіки їхні ішли поряд. Або навіть самі везли…
Мені хотілося спитати у всіх стрічних жінок: «Ви кандидат наук? А ви кандидат?»
Певен, що ніхто не відповів би: «Так». А моя сестра— кандидат. Чому ж лише вона йшла сама? Тобто зі мною і з батьком, але це ж не те. А все тому, що не хоче заміж!
Біля театру ми зустріли якихось знайомих Людмили.
— Двадцять років не бачились! — закричали майже в один голос і чоловік, і жінка. — Майже двадцять! Ми з п’ятого «В»! Ти пам’ятаєш? Нас потім перевели в нову школу. І ми розлучилися. На стільки років! Живемо в одному місті — і жодного разу не зустрілися. Незбагненно! Ми давно одружилися. Вже дуже давно. Просто не пам’ятаємо себе неодруженими. Незбагненно! Просто не пам’ятаємо…
Можна було подумати, що вони поженилися ще в п’ятому класі. Вони перебивали одне одного. І ладні були вигукувати своє «незбагненно)» з приводу всього — І доброго, і поганого.
— Це твій син? — вигукнула жінка. — Копія! Просто одне обличчя!.. Це ваш внук? — звернулася вона до батька. — Дуже схожий на дідуся! Дуже… Просто незбагненно! Ну вітаємо. Прекрасний внук!
«Невже я виглядаю настільки малим, що мене можна вважати сином Людмили? — гірко подумав я. — Чи Людмила виглядає старшою? Ні, вони знають, скільки їй років: разом учились. Виходить, це через мене!»
Та ще більше мене вразило те, що батько змовчав, коли його поздоровили з таким прекрасним внуком. Він лише почервонів так густо, як не червонів іще ніколи: і вуха, і шия, і навіть потилиця (це було видно крізь біле волосся) — все стало червоним.
Я згадав слова дяді Льоні з нижнього поверху: «Може, його що-небудь мучить, гнітить?»
А може, батька справді щось мучить? І він лише приховує це? Мені здавалося, він хотів, щоб колишні п’ятикласники і далі вважали мене за сина Людмили. Так, він хотів… Це мені було ясно.
Я взяв сестру за руку, і хоч вона ще не зовсім простила мене, притулився всім тілом до її руки.
Колишні п’ятикласники, здавалося, ладні були згадати все, що з ними сталося за останні двадцять років. І є ж такі люди: думають, що всім цікава будь-яка дрібниця й дурниця з їхнього життя, ніби вони великі композитори або письменники.
— Ми спізнимося, — сказала Людмила.
— Де ви сидите? Де ви сидите? — знову галасували чоловік і жінка з п’ятого «В». Ах, у десятому ряду? Незбагненно! Ми зовсім поряд. Це прекрасно! Познайомимо твого сина із своїми дочками. Вони вже в нас там, усередині. Сидять мало не з учорашнього дня. Вони також у четвертому класі. Близнята! Адже твій також у четвертому?
— В четвертому, — відповів я, хоч насправді вчився в шостому.
— Так, так… — тихо підтвердила сестра і, мені здалося, подивилася на мене з вдячністю. Я вже не випускав її руки.
Коли ми ввійшли у вестибюль, Людмила шепнула:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пізня дитина“ на сторінці 11. Приємного читання.