Розділ «Пізня дитина»

У нашому будинку товсті стіни і височенна стеля. Мама якось сказала:

— Це добре, що наш будинок будувався в час, коли архітектура ще не досягла величезних успіхів. Адже тепер стіни розраховані на отаких, як я. Що погано чують…

Мама часто посміюється над своєю, як кажуть, «фізичною вадою».

— Нова архітектура служить не роз’єднанню, а об’єднанню родин, що живуть у різних квартирах! — сказав батько.

– Із старими нормами багато хто лишився б у старих квартирах, — спокійно пояснила Людмила.

— Тільки чути, за стінкою десь там… — тихо проспівав батько. За нашими стінами важко щось почути. Але сусід, я певен, навмисне прикладає вухо, щоб при першій-ліпшій нагоді постукати. Коли ми голосно розмовляємо, щоб чула мама, він починає завжди обурюватися. А тут йому музика заважає! Бувають же люди, яким усе на світі заважає. Особливо, якщо хто-небудь поряд дістає позитивні емоції.

— На сьогодні годі, — сказав батько. — Іди погуляй. Тобі треба більше дихати свіжим повітрям!

Чому саме мені треба більше дихати? Ніби це в мене двісті двадцять на сто! Та я вирішив не знищувати позитивних емоцій і не почав сперечатися з батьком. Я пішов дихати повітрям.

Незабаром у двір вийшов Костя. Він довший за мене на цілих півголови, хоч навчається зі мною в одному класі. Не подумайте, що він величезний на зріст. Просто я невисокий. Можливо, пізні діти повільно фізично розвиваються? А Костя не пізній, він найзвичайнісінький. І батьки в нього молоді. Але дуже противні! Це його батько стукає в стінку.

Костя має таку звичку: коли побачить хлоп’ят, які в що-небудь граються або про щось домовляються, обов’язково підкрадеться і гукие: «А-а, попалися, попалися! Все бачив, усе бачив! Все чув, усе чув!» І відійде. Хоч ніхто його не просив дивитися і слухати, не запрошували.

Мені давно хотілося надавати Кості по фізіономії. Ударити три рази і тихо сказати: «Це за тата! Це за маму! Це за тебе самого!», як кажуть маленьким, що погано їдять.

Костя давно вже напрошувався на це. Я його попереджав: «Не напрошуйся! Не напрошуйся!..» А він не слухав.

Та напрошувався він завжди якось не до кінця. Не було ще справжнього приводу надавати йому і тихо сказати: «За тата! За маму!..» Ну й так далі. А без приводу бити якось нецікаво.

Костя вийшов у двір — і одразу до мене:

— А-а, попалися! Все чув, усе чув: як стукнув вам тато, то одразу радіо вимкнули. Злякалися! Більше галасувати не будете. Що у вас там — якась глуха тетеря?

— Як ти сказав? — спитав я Костю.

І, злякавшись, що він повторить свої слова голосніше, що всі їх почують, швидко зацідив йому у вилицю. Мені довелося стати навшпиньки, бо Костя вищий за мене на цілих півголови.

Він тут-таки втік у під’їзд…

Я, напевно, дуже розхвилювався і все зробив не так, як хотів: ударив його не тричі, а тільки раз. І не примовляв при цьому: «За тата! За маму!» Дуже розхвилювався! Тому все забув. Не думав, що він скаже ці слова…

«Не бити ж його спочатку?» — подумав я. І не побіг доганяти.