Розділ «Пізня дитина»

— Бачиш…

Він вимовив оце «бачиш» не твердо й не насмішкувато, як завжди, а повільно, розтягуючи склади, як дядя Льоня.

— Бачиш… — повторив він. — Усе пізнається в порівнянні. Ти сам був закоханий, а потім… Ні, не те! Соромно, брат, просто соромно: ніколи нічого не боявся, а зараз не знаю, як тобі пояснити. Страшна річ, Льонько… Слово честі! Зустрів я дівчину… Розумієш? Пошло звучить, а інакше не скажеш: зустрів. Там, на будівництві. І нічого не можу вдіяти. Ти розумієш?

Я його зрозумів.

«Немає безвихідних ситуацій!» — говорив він мені колись. Але зараз вона була переді мною, безвихідна ситуація. Хіба я міг упрохати Івана? Умовити?..

«Якби він переїхав до нас, на другий поверх, хоч тимчасово, — думав я. — Просто так, щоб спробувати… Він би залишився. Я б усе зробив, щоб йому там сподобалось. Я б усе зробив… Все!..»

— Ви їдете просто сьогодні? — спитав я.

— Чому ви? Я їду сам.

А я й питав про нього самого…

Досі мені здавалося, що ми з Іваном будемо друзями, хоч би що трапилось! Хоч би що сталося… Але тільки не це.

Це взагалі здавалось мені неможливим. Ну, як от коли б мама сказала раптом: «Я зустріла іншого хлопчака. Він кращий за тебе. Тепер він буде моїм сином».

— Людмила зрозуміє, — сказав Іван. — Звичайно, з часом. А як бути з батьком. Йому не можна казати. І матері теж. Я сам до них звик. Навмисне продовжив відрядження ще на півроку. Щоб батько зовсім уже одужав. Ти підготуй їх. Так, поступово…

— Як… підготувати?

— Ні, ти не думай, що я хочу зіпхнути на тебе все це. Я сам усе скажу. Але не тепер. Тепер не можу. Коли батько забуде про серце… тоді. Розрадь їх трохи… підготуй. Цим ти мені допоможеш. Як чоловік чоловікові… Адже ти вже зовсім дорослий!

— Який же я дорослий?

— Тепер мусиш ним бути. Адже ти сам хотів…

Години за півтори я повертався додому. Вперше в житті я мусив піднятися до нас на третій поверх дорослим, зовсім дорослим. Я ніколи не думав, що це так важко…