Розділ «Пізня дитина»

— Ну вже… називай мене мамою. Якщо вони так хочуть!

Я так і не дізнався, який ми будемо дивитися спектакль, поки не купив програму. Тому що весь час думав — і у вестибюлі, і коли піднімалися східцями…

— Хочеш у буфет? — якимось чужим, ніби аж запобігливим голосом спитала в мене сестра. Вже краще б сердилась!

Я згодився… Я люблю брати від театру все: попити води в буфеті, з’їсти тістечко, купити програму і всю її прочитати, походити по фойє і подивитися на портрети артистів… І, звичайно, подивитися п’єсу. Мало не забув!

5

Сестрі часто дзвонять. Якщо вона йде з дому, то залишає блокнот і по-особливому старанно заструганий олівець. «Мій інструмент!» — каже сестра. Вона просить нас акуратно записувати, хто їй дзвонить, звідки і з якого питання.

Виконуючи прохання Людмили, батько часто повторює:

— Все в справах! Тільки в справах! — І наспівує з свого улюбленого «Князя Ігоря»: — Ні сну, ні спокою намученій душі!..

Колись мені здавалося, батько співає від радості, що його дочка така ділова, така зайнята людина. А тепер я подумав: «Звідки ж радість? Адже князь Ігор співає цю арію в половецькому полоні! Правда, батько іноді переінакшує по-своєму пісні і арії. Але тут, здається, він нічого не змінює, а співає так само, як тимчасово переможений князь: сумно, з досадою… Чому я досі цього не помітив?»

Одного разу днів через десять після того, як ми були в театрі, пролунав дивний дзвінок. Вірніше, сам дзвінок був найзвичайнісінький, а розмова почалася якось не так… Чоловічий голос попросив Людмилу. Завжди її називають на ім’я та по батькові. Навіть старі люди у нас в будинку, які пам’ятають сестру дівчинкою, називають її, як каже батько, «не забуваючи про тата». Я завжди був певен, що батько цим пишається: коли молоду жінку називають на ім’я та по батькові, виходить, її поважають! «Або перестали вважати молодою? — несподівано подумав я після театру. — І звідки я взяв, що батькові це подобається?..»

Я відповів чоловікові, що Людмили немає дома, і запитав, як завжди, звідки він і що передати.

— А це хто говорить? — запитав він у відповідь.

Так ніколи і ніхто не питав. «Називає сестру на ім’я, цікавиться мною, — подумав я. — Цікавиться, як оті, біля театру… Напевно, теж який-небудь колишній п’ятикласник з Людмилиної школи. Звичайно!.. Хто ж іще може дзвонити їй без усяких справ?» Мені здалося, чоловік не хоче сказати нічого такого, що треба було б записати в Людмилин блокнот. Я згорнув ного.

Я згадав, як у театрі сестра шепнула: «Називай мене мамою».

«Сестрі приємно, щоб друзі, які не бачили її двадцять років і самі давно вже переженилися, думали, що й вона також одружена… І має дитину», — міркував я. Усі ці мої роздуми тривали секунду. І, не встигнувши іще нічого вирішити, я бовкнув у трубку:

— Це її син…

— Який син? — спитав чоловічий голос.

— Який?… — Я відповів: — Від першого шлюбу!

Сам не знаю, навіщо я це сказав. Мабуть, мені хотілося, щоб шкільний Людмилин друг подумав: «Я одружений тільки один раз, а вона он яка… зуміла вийти заміж аж двічі! А може, й більше… Виходить, має успіх!»

Ні, скоріше в ту мить я не встиг нічого подібного захотіти. Просто не було часу… Але те, про що я останнім часом мріяв, якось само собою злетіло в мене з язика.