Розділ «Пізня дитина»

— Ні вже, всьому кінець!

Щось сказала мама.

— Чому це буде важко кожного дня бачити? У мене залишається свідомість правоти!

Мені здавалося, Людмила навмисне відповідала якимись різкими фразами, щоб не розплакатися. Мені було жаль Людмилу. І водночас я злився: хіба не можна простити?

Виходить, вони працюють разом: кожен день бачити!..

— Ні й ні! — сказала Людмила. — Можна все спробувати зрозуміти, та коли принижують твою гідність… Так, ти маєш рацію: це навіть добре, що він так розкрився. Я вчасно зупинюсь!

Де вона зупиниться? В якому розумінні? Не вийде заміж?.. Я мушу не допустити, щоб вона зупинилася! Вона ж «майстер чітких ліній»: як каже, так і зробить.

Сестра вийшла з маминої кімнати. Я посилено робив уроки…

Пальто вже було в неї на руці: їй стало жарко.

Сестра усміхалася, але фігура в неї була не така спортивна, як завжди: Людмила трохи зігнулася, ніби на плечах у неї був тягар. Мені знову стало жаль її… Схотілося допомогти.

— Людмило, — сказав я тихо, — я дещо чув…

— Ти чув?

— Не міг же я заткнути вуха! Я хотів втекти на вулицю, щоб не слухати… Але уроки! Сама розумієш…

— Ти повинен був увійти в кімнату і сказати нам, що чуєш. Це було б чесно.

— Я думав, що нічого не зрозумію… І тому не увійшов. Та потім я все-таки зрозумів. А коли зрозумів, що зрозумів, пізно було вже входити.

— Що ж ти зрозумів?

— Знаєш, Людмило, коли люди кричать, виходить, вони хвилюються. А якщо вони хвилюються, виходить, переживають… Ти хіба не помічала?

— Якась дурниця! — сказала Людмила. Але слухала далі.

— Коли хвилюються, можуть сказати що завгодно! От мама іноді каже: «Бачити тебе не можу!» Це вона про мене каже. Та хіба вона хоче, щоб я щез?

— Це все? — запитала сестра.