Розділ «Пізня дитина»

— Ти сам? — спитав дядя Льоня так само злякано. І схопив сковорідку другою рукою: вона, напевно, була гаряча.

— Я… сам. У мене справа.

Та дядя Льоня виглянув на східці, ніби за моєю спиною міг хто-небудь ховатися. Потім він запросив мене до кімнати. На підвіконнях чомусь стояв посуд, а в буфеті, за склом, де звичайно буває посуд, чомусь стояли книги. Я вирішив, що нізащо на світі не буду старим парубком.

— Дядю Льоню, я на хвилинку.

– Їсти не хочеш? У мене є яєчня: два жовтки. Можна з тобою поділитися…

Я зрозумів: він через добрість свою пропонує мені те, що дістається йому з найбільшою затратою сили — їжу, яєчню. Я відмовився.

— Мені треба сказати лише двоє слів. Мені треба дізнатися… Ну порадитися. Щодо батька. Я почув сьогодні, що в нього двісті двадцять на сто…

Так приблизно розпочав я розмову, вдавши, ніби знаю, що це таке: «двісті двадцять на сто».

— Бачиш, — сказав дядя Льоня, — адже я тільки зубний лікар…

«Завжди називає себе дантистом, — подумав я, — а тут зубний лікар… Боїться, що я не зрозумію слова дантист. Вважає мене кретином! Або, вірніше сказати, дитиною. Це для дорослих однаково».

— Скажіть, дядю Льоню, це небезпечно: двісті двадцять на сто? Адже ви знаєте!..

Він стягнув окуляри з носа і засунув кінці пластмасових дужок у рот. Так йому завжди зручніше думати.

— Як би це тобі пояснити? — промовив він не дуже ясно, тому що дужки були в роті.

Чому мені треба все пояснювати? А просто сказати не можна?

— Як би це тобі пояснити, щоб ти мене зрозумів?

Ну звичайно, адже я дитина, тобто кретин!

— Батько виглядає абсолютно здоровим! — сказав я. — А коли сміється, то стає навіть рум’яним…

— Я б із вадоволениям до вас зайшов і оглянув твого батька, але краще викликати фахівця. Тим більше, що Людмила не запрошувала. Мені самому незручно…

— Але це небезпечно?

— Як тобі пояснити… Це високий кров’яний тиск. Його треба збити! Лікарі випишуть ліки: порошки, ін’єкції, таблетки. Та головне — позитивні емоції! Розумієш?