Розділ «Пізня дитина»

— Ще б пак! — збрехав я. І подумав: «Добре, коли б він мені не повірив і пояснив».

Він не повірив. Або пропустив мої слова повз вуха.

— Позитивні емоції — це означає радість, веселощі, надія… Адже головне — нерви. Їм потрібен харч.

Я глянув на яєчию. Він усміхнувся.

— Так, так! Їм потрібен вітамін доброго настрою. Вони це люблять, нерви. Батько працює на будові? Все життя він на будовах! Це вже, вибачай мені, не для нього. Терміни, завдання, плани. І ще… Може, його щось мучить, гнітить? Це треба рішуче ліквідувати!

Я подумав трохи.

— Ні, його ніщо не мучить. У нас удома все гаразд. І на роботі його шанують. Йому буде важко піти з роботи… Бо «звичка небом нам дана». Самі знаєте!

— Можливо, ти й маєш рацію. А Людмила що думає? Про його роботу.

— Не знаю. Я в неї не питав. Та його не гнітить — ніхто! Я певен.

— Що ж, добре. Це важливо! Якщо Людмила схоче, я зайду огляну…

Тепер я зрозумів, чому він виглядав на східці: не хотів, щоб Людмила побачила його в жіночому фартусі.

Вони разом училися в школі. Їх вважали нареченими. Це було б так добре, якби вони одружились: Людмила залишилася б у тому ж самому будинку, тільки спустилася б поверхом нижче. А в нього книги б не стояли там, де мав стояти посуд…

Та Людмила не хоче. Вона взагалі не думає про одруження: її це не цікавить. Вона у нас «майстер чітких ліній» і думає лише про свої креслення.

Якось я сказав:

— От якби ти вийшла заміж за дядю Льоню…

— Дві пари окулярів у одній молодій сім’ї — це надто багато, — відповіла мені вона. Пожартувала. Хоч взагалі жартувати не любить.

А мама з батьком промовчали. І подивилися на мене ніжно і жалісливо, як на улюбленого дурника: ти, мовляв, малий іще, не розумієш!..

Дивна річ: не дбають про доччине майбутнє! Певно тому, що вона рання дитина. Та хіба вона винна? Яка несправедливість! Усі втрьох вони піклуються про мене. Просто вже сили нестає.

3

Я чув, як дехто з дорослих каже: «Я божевільна мати! Я божевільний батько!..» І завжди ніби пишаються своїм божевіллям.