Розділ «Пізня дитина»

— Це навіть добре, що я погано чую, — каже мама. — Інакше ти б мене не зустрічав!

Я хапаю мамину сумку.

— Тобі не можна носити важкого! — каже вона.

Їй, виходить, можна, а мені не можна. Ще б пак! Адже я дитина — не підніму, не зрозумію, не зможу!..

Вже згодом, вдома, мама мене заспокоює:

— Поганий слух загострює увагу. Людина стає пильнішою! Спитай у першого-ліпшого лікаря. І не хвилюйся. Тобі хвилюватися не можна!

Чому мені не можна хвилюватися?..

Того дня, коли я підслухав, мама майже шептала: адже мені не можна хвилюватися. Добре, що батько тихо говорити не вміє! Це мені допомогло.

Коли їхня розмова закінчилася, батько увійшов до кімнати, де я нагнувся або, як пишуть, схилився над підручником, що того дня був мені зовсім не потрібний.

— О радість! Я знав, я відчував раніше— проспівав батько з «Руслана і Людмили». — Мій син готує уроки!..

— Це навіть добре, що композитори, яких ти виконуєш, давно вже повмирали, — сказала мама.

— Чому? — здивувався батько.

— Вони б тебе розтерзали! А я не хочу залишитися вдовою. Не хочу.

Останні слова вона сказала зовсім без усмішки. І я злякався. Тепер за батька.

Того ж вечора я спустився нишком до Леоніда Мироновича.

Леонід Миронович живе під нами, на другому поверсі. Він лікар. Правда, зубний. Та про це всі у нашому будинку забули і викликають його до себе, чим би не занедужали. А будинок наш величезний, цілих сім поверхів. Завжди є хворі: у кого серце, у кого грип, у кого запалення легень. І всі звертаються до дяді Льоні. У нього є прізвисько «дядя Льоня — нуль-один». Взагалі по телефону нуль-один викликають не «швидку допомогу», а пожежну команду. Та дяді Льоні дали саме таке прізвисько…

Він дуже добрий. І навіть сором’язливий. «Бачите, я ж лише дантист…» — завжди починає він. «Дантист» — це означає просто зубний лікар або технік. Та дядя Льоня завжди називає себе цим красивим словом. А в усьому іншому він дуже скромний і навіть сором’язливий…

Мене дядя Льоня зустрів у жіночому фартусі і з сковорідкою в руці. На сковорідці шкварчала яєчня. Колись мені здавалося, що дядя Льоня надто багато думає про їжу: завжди я зустрічаю його з масними пакетами, які він тримає у простягнутій руці. Та мама мені пояснила, що всі старі парубки дуже багато морочаться з продуктами, а їдять набагато менше за одружених: просто вони нездатні вести господарство. Ну як деякі учні, що годинами товчуться вдома з зошитами й підручниками, гнуться над ними, зубрять, а відповідають на двійки або на трійки, тому що в них немає здібностей.

— А-а, тезко! — вигукнув дядя Льоня — нуль-один якось розгублено і навіть злякано.

Мене також звуть Леонідом. Або, вірніше, Льонькою… І у мене також є прізвисько. Тільки воно гірше, аніж у дяді Льоні. Неблагозвучне! Навіть не хочеться згадувати.