Розділ «Пізня дитина»

Та потім вона обов’язково знайде причину, через яку мені краще лишитися вдома: я пізня дитина, мене бережуть.

Береже й Людмила… Вона архітектор… «Майстер чітких ліній», — називає її батько. І розмовляє моя сестра чітко й прямо: вона вже не буде переінакшувати арії.

— Якби ти всерйоз цікавився спортом і добре їздив, я б тебе підтримала, — скаже вона. — А так — не можу.

Та коли я навіть навчусь їздити, як майстер спорту або чемпіон, вони все одно знайдуть причину, щоб мене не пустити. Це вже факт.

Коли вдома у нас відбувається щось неприємне, від мене все приховують. Я одразу відчуваю, а мені кажуть: «Ти дитина! Ти цього не зрозумієш». Вони чекали хлопчика, і їм приємно, що він у них є. І мені було б дуже приємно, що їм так приємно, якби цим хлопчиком був хтось інший, а не я.

Підслухáти я не люблю. І ніколи б не підслуховував. Та коли від мене щось приховують, а я в цій справі, можливо, навіть можу допомогти, я мушу підслухати. Тим більше, що батько і по секрету завжди говорить так голосно, що хочеш чи не хочеш, а все одно будеш знати.

Якось я почув таку розмову. Таємну… Що говорила мама, я не міг добрати, а батько заспівав їй у відповідь з «Євгенія Онєгіна»:

— Бо звичка небом нам дана…

Я не так уже добре знаю музику, щоб одразу вгадувати, що з якої опери. Але ж навіть у кожного знаменитого співака є свій особливий репертуар, до якого можна звикнути.

— Бо звичка небом нам дана… — повторив батько. І додав: — Після скількох років? На іншу роботу? Ні, не можу!

Потім щось сказала мама. Потім батько знову заспівав, але вже з Десятої симфонії Бетховена. Це дивна симфонія: в ній співають.

— О браття, доволі печалі! — проспівав батько. І додав одну фразу звичайно, по-людському: — Двісті двадцять на сто — це ще не смертельно.

2

Я давно вже помітив, що люблю зустрічати на вулиці старих людей. Що старіша людина, то більше я радію. «Виходить, можна прожити довго, дуже довго прожити на світі!» — думаю я.

Колись я прочитав у журналі, що в якомусь гірському селі п’ять чоловік уже досягли до ста тридцяти років. І живуть далі… Я всім показував цю замітку.

— Так то ж у горах! — казали мені. — А ти живеш на Третій Машинобудівельній вулиці.

Ми дійсно живемо на вулиці з такою довгою назвою.

Коли в газетах друкують повідомлення в чорних рамках, я завжди їх читаю. Особливо мені цікаво, скільки років було тому, хто помер. Або, як пишуть, на якому «році життя помер». Якщо людині було років і вісімдесят або дев’яносто, мені буває приємно. Не тому, звичайно, що хтось помер, а тому, що вдалося людині так багато прожити.

Інші хлопці про це не думають. У них молоді батьки…

Особливо я завжди хвилююся за маму. Адже вона погано чує. Коли мама де-небудь хоч ненадовго затримується, я весь час виглядаю у вікно, яке виходить на вулицю, потім спускаюся вниз і ходжу туди й сюди біля під’їзду. Я уявляю собі всякі нещасливі випадки, вуличні катастрофи. Руки в мене стають мокрими, я забуваю здоровкатися із знайомими та сусідами.