Розділ «Пізня дитина»

Стараюся переселити вас з Людмилою ближче до нас. Оголошення написав великими друкованими літерами і розклеїв майже в усіх будинках, крім одноповерхових.

Батько й мама тебе цілують. І я теж! Льоня».

Наприкінці місяця Людмила мене спитала:

— Ти скільки листів одержав від Івана?

— Два.

— Ну, що ж, п’ять — два на мою користь! Немовби вона була на волейбольному майданчику!

11

— Мені здається, що час зупинився, — сказав якось батько.

— Це навіть добре, — тихо сказала мама. — Значить, ми не будемо старішати. Адже ти завжди бідкався, що роки, мов шофер-лихач, «перевищують швидкість».

— М-да… «Мчаться роки, в’ються роки…» — переінакшив батько романс на вірші Пушкіна. Іноді він і Пушкіна переробляє по-своєму. — А тепер ось доба видається мені цілим тижнем.

Я знав, що коли нічого не ждеш, час котиться дуже швидко, а якщо чогось чекаєш, то він повзе, мов равлик. І все-таки я вирішив утішати батька.

— Усе пізнається в порівнянні! — сказав я. — Ось пригадай: що було місяць тому? Тобі дозволили вийти на вулицю! Але ж це було буквально вчора. Правда?

— Справді… Наче вчора, — погодився батько. Значить, Іван повернеться до нас завтра! Бо це буде саме через місяць. Усе пізнається в порівнянні!

— Розумний, мерзотник! — батько був у захваті, — просто філософ тобі!..

Насправді ж я майже дослівно повторив те, що говорив мені перед від’їздом Іван. Але я не сказав про це батькові: хай думає, що син у нього філософ. Йому потрібні позитивні емоції.

— Коли чимось зайнятий, дні минають значно швидше, — філософствував я далі. — Ти тепер нічого не робиш, і через це тобі здається, що час зупинився. Допоможи мені переселити Івана!..

— Я готовий, — погодився батько. — Будь ласка… Я готовий. Але радіус моїх дій надто вже обмежений: двір і бульвар.

— От і чудово! — вигукнув я. — Там гуляють пенсіонери. Старі, стомлені люди… Вони цілком заслужили відпочинок з краєвидом на річку і з дачним повітрям! Нащо їм жити на Машинобудівельній вулиці? Вони охоче переїдуть.

Того ж дня увечері батько сумовито проспівав з «Євгенія Онєгіна»:

— «Бо звичка небом нам дана…»