Розділ «Пізня дитина»

Іван поїхав сам. Після того, як батькові дозволили повернутися на бік.

Батько так і лежав на дивані, куди приніс його на руках Іван. Приходили лікарі, а одного разу ми з Іваном привезли професора на таксі. Нам радили відправити батька до лікарні: — Тепер ми транспортуємо інфарктників. Новий метод!

Після лікарів ми бігли до дяді Льоні.

— Бачте, — казав він, — нові методи не хочеться випробовувати на близьких людях. Краще вже вдома забезпечити догляд… Я до вас заходитиму.

Він заходив щодня. Вечорами, коли вдома була Людмила. У себе, на другому поверсі, він весь час був у такому вигляді, немовби зібрався на концерт чи до театру: а раптом ми прибіжимо за ним?

Дядя Льоня був тільки зубним лікарем, проте ми робили те, що радив він.

— М-да… Транспортувати інфарктників? — говорив він, застромивши в рот пластмасові ріжки окулярів. — Це дуже серйозно. Не можна ризикувати.

— Якби у вас було щось серйозне, — пояснював потім батькові Іван, — вас би відразу ж одвезли до лікарні. Усе пізнається в порівнянні! Чи знаєте ви хоч одного інфарктника, якого б не одвозили? Я маю на увазі останній час, коли переміг новий метод.

— Переконливо, — казав батько. І наспівував з «Сумніву» Глінки: — «Засни, неспокійнеє серце!..»

— Правильно, — погоджувався Іван. — Лягайте на правий бік і спіть. Тим більше, що вам тепер можна крутитися. Сон — ліки номер один!

Професор радив:

— Треба сказати йому, що це — інфаркт. Тоді мобілізуються нерви, він спрямує себе на боротьбу!

Професор був старий, проте обстоював нові методи.

— Бачте… — говорив дядя Льоня, коли професор пішов. — Людина схильна вірити в краще. І надіятися… Існує погляд, що і про найстрашніші захворювання треба повідомляти. Але ж навіть лікарі забувають про симптоми страшної хвороби, коли захворіють на неї самі. Ми завжди залишаємо місце надії. Не хочеться чекати гіршого. То навіщо повідомляти?.. Потрібні позитивні емоції.

— Усе пізнається в порівнянні! — пояснював згодом батькові Іван. — Хоч від когось із ваших знайомих-інфарктників хіба приховували діагноз? Ні, не приховували! От бачите. Нові методи перемагають! І для вас би не робили винятку. Виходить, нема ніякого інфаркту. Прикро, звичайно, усвідомлювати, що хворієш не на повному серйозі. Та що тут вдієш? Просто спазми судин… Про всяк випадок вас потримають у ліжку. Точніше сказати, на дивані!

— Так… звичайно… Я розумію, — погоджувався батько.

В присутності дяді Льоні Іван і Людмила завжди опинялися в різних кутках кімнати. І мовби й не помічали одне одного. Вони не вмовлялися — так само собою виходило.

Від’їжджаючи, вже на вокзалі, Іван сказав Людмилі:

— Писатиму регулярно. Але коротко! На папері воно якось не так виходить… Але ти на це не зважай — пиши довгі листи! Адже ви тут усі разом, а я буду сам… — Потім обернувся до мене. — Тобі, Льонько, писатиму окремо. І ти мені пиши частіше: про дім, про школу й про батька, звичайно. Сам розумієш! І про Людмилу. Це все мене особливо цікавить… І постарайся переселити нас із Людмилою ближче до вашого дому.

Людмилі кортіло за звичкою сказати, що Іван звертається не до того, до кого слід, що я не зможу, не зумію: дитина! Я відчував, що вона хотіла це сказати, але не сказала. Взагалі з приходом Івана я в очах усіх домашніх враз подорослішав. Він розмовляв зі мною, як з рівнею, і його всі почали наслідувати.