Розділ «Пізня дитина»

Минулого разу я їхав до Івана на таксі. Це було влітку, дорога була швидка, приємна. А тролейбус тягнувся не поспішаючи, бо була ожеледь, і робив дуже часті й довгі зупинки. Потім вуса його спорснули з дротів, водій вискочив з кабіни і довго смикав вуса за мотузку. Потім якась вантажна машина буксувала на дорозі. Водій знову вискочив і, замість підштовхнути вантажну машишу, чомусь почав лаяти шофера.

Обидва рази я вискакував на вулицю разом із водієм. «Все хоче підсобити!..» — сказала кондукторка. Вона не знала, що я ледве-ледве встигав на третю годину.

«Ніхто, крім мене, не знає про Іванів приїзд, — міркував я. — В листі так і написано: «Ніхто, крім тебе!» Виходить, я один йому потрібен. І, може, саме о третій годині. Рівно о третій!..»

Щоб скоротити відстань, я біг від зупинки до будинку просто по заметах. Падав, провалювався, обтрушувався і знову біг…

Іванів будинок не можна було переплутати з іншими будинками: він стояв один серед білого поля, яке влітку було зелене. З двох боків від нього починали виростати ще два цегляних корпуси, наче брати-близнята, що народилися зовсім недавно: влітку їх не було. Неподалік, за шосе, була вкрита кригою річка з невисокими берегами і ліс, який літнього вечора здавався мені темним і похмурим, а зимового дня став сріблясто-синім, нарядним.

Нараз я побачив Івана. Він стояв на балконі в пальті, але без шапки. І махав мені, наче квапив. Взимку нечасто виходять на балкон, а він вийшов.

«Значить, недарма я біг заметами. Значить, я потрібен йому точно о третій!..» — так міркував я, спотикаючись на сходах: дуже квапився.

Двері квартири були відчинені. Іван стояв на площадці. Я пишався, що перший бачу його в день повернення. Раніше за Людмилу! Раніше за батька й маму. Його, котрого всі так чекали!.. Іван притягнув мене до себе й поцілував. Я теж витягнув губи, але попав у плече його зимового пальта. Я ніколи ще не бачив його в цьому пальті. Як усе, що він носив, воно було гарне й мало вигляд зовсім нового. «Чому все на ньому здається щойно купленим?» — не раз вже думав я.

Він не був дома більш як п’ять місяців: а кімната була прибрана, рослини в горщиках були зелені, свіжі. На тумбочці височів стос незім’ятих і, видно, нечитаних газет і журналів.

— Сусідка доглядає, — пояснив мені Іван. — Я залишив ключі. Він кинув своє пальто на диван. Потім кинув туди моє пальто й мою вушанку. «Мабуть, хвилюється, — вирішив я. — Інакше б виніс пальто в коридор і почепив на вішалку».

— Як здоров’я батька? — спитав він.

Я відповів, що батько цілими днями дихає повітрям на бульварі і у дворі.

— Добре, що ми тоді не дозволили випробувати на ньому нові методи, — сказав Іван. — Молодець цей ваш дядя Льоня!..

— Він згоден переїхати сюди, до тебе! — урочисто повідомив я. — А ви з Людмилою переїдете до нього, на другий поверх. Будемо перестукуватися по трубі!

— Як мама? Трохи заспокоїлася?..

— За дядю Льоню переживає… Він погодився заради Людмили. А мама його з дитинства знає, і їй його жаль. Стільки років любить Людмилу!

— Ти бував без мене на стадіоні?

— Тільки раз. Ми прийшли з Людмилою, а той красунчик у білих трусах питає: «Де ваш партнер?» Людмила сказала: «Виїхав». Він махнув ракеткою й гукнув: «Це чудово! Я почуваю себе в блискучій спортивній формі!» Людмила його швиденько обіграла, й ми пішли.

Іван забув зачинити балконні двері. Мабуть, від хвилювання. «Все-таки ми не бачились аж п ять місяців. Розхвилювався!..» — думав я.

Мені було холодно, але я терпів і мовчав. А він підійшов просто до відчинених дверей і дивився туди, куди ми з ним дивилися влітку: на річку й ліс.