Розділ «Пізня дитина»

— Отже, постарайся переселити, — повторив Іван. — Інакше я залишуся неодруженим!

Людмила ствердно кивнула: авжеж, мовляв, залишишся.

Іван поїхав.

Днів за десять надійшли два перші листи: «Людмилі Нечаєвій (особисто)», «Леонідові Нечаєву (особисто)». Іван писав, як улаштувався, як почав працювати. У листі, адресованому мені, на окремому аркуші він обіцяв батькові, що навчить його грати в теніс і волейбол.

Того ж дня я відіслав відповідь. Іван прохав мене писати про домівку, про школу, про батька, про Людмилу. Я вирішив у першому листі виконати всі його прохання. Лист вийшов довгий. «Інші будуть короткі, — вирішив я. — Це ж найперший!..»

Потім сів і переписав. Та однаково на паперові виходило якось не так… Іван казав правду!

«Дорогий Іване! Твого листа одержав. Розкажу про все по порядку.

Насамперед про батька. Йому вже дозволили сідати. Він мені сказав: «Ніколи не уявляв собі раніше, що це так здорово, так приємно: просто сидіти на дивані. Наче починаю жити заново!» Коли ж мама трохи насупиться, він починає співати: «О браття, доволі печалі!..» Він взагалі тепер найбільше співає не з опер, а з цієї самої Дев’ятої симфонії. Значить, гадаю, одужує.

Учора до нього товариші приходили з роботи. Троє з квітами. Квіти батькові принесли, але коли Людмилу побачили, то одразу ій передали. І цілий вечір коло неї крутилися, наче забули, чого пришили. Спершу сказали: «На п’ять хвилин! Не будемо його втомлювати!..» — а просиділи до пізнього вечора.

«Ну, кажуть, мати таку дочку й хворіти — просто сором! Мати таку дочку й не одужати — неможливо!..»

Потім дядя Льоня прийшов. І сказав: «Бачте, йому треба відпочити…» Мабуть, з ревнощів це сказав. Тоді вони одразу пішли.

Тепер розповім трохи про школу.

У нас були батьківські збори. Мама не змогла піти: вона весь час із батьком. І пішла наша Людмила.

А другого дня математичка (найсуворіша у школі!) сказала: «А сестра у тебе, виявляється, інтересна жінка. Таке виразне обличчя! А це значно більше, ніж просто гарне!..»

Я навіть уявити собі не міг, що вона про це заведе мову. А потім і хлопці почали підходити: «Слухай, Льонько, наші батьки в твою сестру вчора всі закохались!» Ну, я почав з ними сперечатись, сказав, що вони трохи перебільшують. Та вони навіть слухати мене не схотіли. «Ми, кажуть, своїм батькам більше віримо. Вони краще знаються на таких речах!»

А в домі у нас, в приміщенні червоного кутка, товариський суд відбувся. Оголошення повісили, що в тридцять п’ятій квартирі сварка зчинилася і що її в червоному кутку обговорюватимуть. Усі наперед за дві години почали сходитися, наче на закордонну кінокартину.

А до нас кербуд спеціально зайшов. «Ви, каже, Людмило Андріївно, як член товариського суду, неодмінно повинні прийти. Адже вас обрали одноголосно!» Людмилу справді всі обрали, ще півроку тому. Хоч вона й страшенно відмовлялася, відбивалася. Вона тоді про це від скромності не розповіла.

Другого дня після суду усі в дворі захоплювались: «Коли ваша Людмила виступила, то одразу нам ясно зробилося, хто правий, а хто винуватий. Зовсім молода, а так в усьому розбирається!»

І дядя Льоня наступного дня приходив дивитися батька не один раз, цілих три… І теж хвалив Людмилу. Ну, щодо нього все ясно: закоханий в неї з дитячого віку. А от інші… Адже зовсім чужі люди! І так захоплювались. Мені у дворі вже другий день поступаються чергою на більярді. Через Людмилу!

Дорогий Іване! Ти просив написати про дім, про школу і про батька. Я все це виконав. Ти просив ще про Людмилу. Але ж вона сама тобі пише.