Розділ «Пізня дитина»

— Ми до вас звикли!..

Він рішуче розчинив двері й промовив якимсь не своїм, твердим голосом:

— Отже, вважайте, що я згоден.

Іван і Людмила житимуть просто під нами, на другому поверсі!

— В нашім домі, в нашім домі!.. — весело переінакшив батько арію з «Євгенія Онєгіна».

— Ми будемо перестукуватися по трубі! — крикнув я.

Мама почала шукати ганчіркою пил там, де його ніколи не було. А Людмила заходилася креслити щось на своїй дошці, хоч за п’ять хвилин перед цим сказала, що цілий вечір буде вільна.

— Треба зараз-таки написати про це Іванові! — вигукнув я.

— Напиши, — сказала сестра.

А коли я сів поряд неї за стіл, тихо спитала:

— Скільки ти в цьому місяці одержав листів?

— Два!

— Виходить, два — один на твою користь.

Я зручніше вмостився на стільці й гордо оглядівся. Але батько й мама не чули Людмилиних слів і не могли зрозуміти моєї гордості.

А ще через два дні рахунок на мою користь збільшився. Я одержав третього листа від Івана, щоправда, він був зовсім короткий:

«Здрастуй, Льонько! Я прилечу на один день. Є важлива справа! Поки що ніхто не повинен знати про це. Ніхто, крім тебе! Ти пам’ятаєш, де я живу? Чекаю тебе двадцятого о третій годині дня. Сподіваюсь, що літак не запізниться. Умова між чоловіками: нікому ні слова. До скорої зустрічі! Іван».

12

Найбільш в Івановому листі мені сподобалися слова «умова між чоловіками». Я багато читав про священні союзи, що їх укладали між собою чоловіки. Вони завжди домовлялися когось урятувати, виручити чи піднести комусь несподіваний подарунок, сюрприз.

«Певно, Іван теж вирішив вразити Людмилу, а може, і маму з батьком чимось незвичайним! І хоче, щоб я йому в цьому допоміг! Як чоловік чоловікові!.. — так міркував я в тролейбусі, кінцева зупинка якого була приблизно за кілометр від Іванового дому. — Іван вірить у мене. Знає, на що я здатний. Він жодного разу не сказав: «Ти дитина! Не зрозумієш, не зумієш, не зможеш!..» І ніколи так не скаже. Усе пізнається в порівнянні! Іван чудово пам’ятає себе самого в моєму віці. Хіба він вважав себе в ті роки дитиною?»

Я їхав просто із школи, з портфелем. Дома я сказав, що у нас будуть збори. Дехто не любить зборів, лає їх. Але ж це просто чорна невдячність! Збори бувають не так вже й часто, але зате як часто можна на них послатися. Куди б я не пішов після школи, до товариша чи на стадіон, завжди можна сказати: «Були збори!» І ніхто не почне бурчати: «Стільки годин без обіду! Всі чекали, всі хвилювалися…»