Розділ «Пізня дитина»

Мені стало ясно, що виконати Іванове завдання буде зовсім не легко.

Часто я чув, як Людмила розповідала по телефону про кімнату «на околиці міста». Вона говорила тихо, наче соромилася, наче боялася, що хтось із нас почує.

Я злився!.. Ну навіщо було підкреслювати, що Іван живе так далеко? І що в квартирі багато сусідів. І що до тролейбусної зупинки треба йти п’ятнадцять хвилин… А може, хтось дійде за десять! Чи навіть за п’ять!.. «Майстер чітких ліній»! — злився я про себе. — «Прямота багато що виправдовує»! І так далі. Та коли вона така вже пряма, то чому не говорить про дачне повітря, про річку, про курортний клімат? Чому це приховує? Невже вона не хоче, щоб Іван переїхав? Невже не чекає?..

Якось я поліз в шухляду Людмилиного столу по папір: мені здавалося, що листи, написані на аркушах із зошита в клітинку чи в лінійку, мають вигляд домашніх творів або контрольних з математики. В шухляді були акуратно складені всі листи, одержані від Івана, і на кожному конверті чітким Людмилиним почерком були позначені місяць, число.

Сестра не любить зберігати те, що їй не потрібно. Вона завжди із задоволенням рве на клапті старі записки і зошити: «Людству це не знадобиться!»

Прогулянки батька у дворі і на бульварі ставали щораз тривалішими.

Дядя Льоня сказав тихо і навіть сумовито:

— Помітне поліпшення. — А тоді додав: — Але ще довго буде потрібен щоденний лікарський контроль.

Він звик бувати у нас щодня.

Якось я зауважив, що у дяді Льоні зовсім вже сумний настрій. «Може, батько вже одужав, — подумав я. — І йому не потрібен щоденний лікарський контроль?»

— Що з обміном? — спитав мене дядя Льоня в коридорі, біля самих дверей. — Ніхто не хоче їхати туди, на край міста?

— Ні, не хочуть, — з досадою відповів я.

— Бачиш, річ у тім, що з цього приводу більше можеш не хвилюватися.

— Чому? — здивувався я.

— Бачиш… Я все обміркував. І згодний туди переїхати.

— Ви?!

— Авжеш, готовий обмінятися з цим самим молодим чоловіком, якого ти видав за двоюрідного брата.

— Як-то видав?

— Бачиш, вийшло не дуже гарно… Мені потрібно було залишити пам’ятку: як вживати ліки, у якій послідовності. Батько попрохав мене відкрити шухляду в столі, де лежить папір. Там я побачив… Випадково, звичайно… Якось негарно вийшло… Я немовби підгледів. Хоч це не дуже істотно… Бачиш, від двоюрідного брата так багато листів не одержують. І їх так старанно не зберігають. Та, загалом, це все неістотно. Я згоден звідси переїхати…

Я зрадів. А потім схаменувся й почав відраджувати дядю Льоню: