Розділ «Пізня дитина»

Я вірив Іванові. Мені здавалось, у його присутності не може трапитись нічого страшного, непоправного.

Людмила випрямилась, підвелася, показала на стілець дяді Льоні.

Дядя Льоня зміряв батькові тиск. Апарат був у тій самій коричневій коробці. Потім розстібнув батькові нейлонову сорочку, скинув галстук, засунув собі у вуха кінці гумових трубок і став слухати серце.

Нарешті він підвівся і спитав батька:

— Що ви відчуваєте?

— Кілок… — прошепотів батько. — Ніби загнали кілок…

— Так… Зрозуміло. Ви не хвилюйтесь. Племінник правильно говорить: це спазм. Просто спазм… Зараз зроблю вам укол. І все зразу пройде! Але вставати не можна. І не можна ворушитись. Перший час.

Ніхто навіть не здивувався, що він назвав Івана племінником. Тільки я це помітив.

Після уколу батькові стало легше. Він усміхнувся — так, ледь-ледь…

Тоді дядя Льоня побачив чемодани, що валялися посеред кімнати, ніби хтось їх порозкидав. Він здивовано глянув на один чемодан, потім на другий, потім на мене… А потім помітив свої піжамні штани. І відразу заспішив:

— Я більше не потрібен.

— Спасибі тобі, — мовила Людмила. Вони були на «ти». Ще з дитинства.

Ми з Людмилою пішли провести дядю Льоню. В коридорі він засунув дужки окулярів у рот, ніби навмисне, щоб було не дуже виразно чути те, що він скаже:

— По-моєму, це інфаркт… Треба б «невідкладну».

— Уже подзвонили, — сказала Людмила. — Значить, ти думаєш…

Увійшовши в кімнату, сестра усміхнулась батькові:

— От бачиш: все не так страшно.

Вперше в житті вона сказала неправду.

А я знову пішов у коридор. Я ждав «невідкладну», щоб вона при батькові підтвердила Людмилині слова: «Все не так страшно…»

10