Розділ «Пізня дитина»

– Є!.. — відповів батько.

Чемодани впали додолу… Батько застиг з піднятими руками.

— Що таке? — тихо сказала мама.

Батько відкрив рот, але не міг нічого відповісти. Він ворушив губами, ніби згадував про себе якусь арію чи пісню…

Іван підійшов до батька. Я не розумію, як це вийшло, але через якусь хвилину батько вже лежав на дивані. Як саме Іван переніс його. Чи взяв собі на плечі? Чи вхопив на руки, як дитину? Я просто не бачив.

Батько був вищий за Івана, ширший у плечах, важчий, і я не уявляю собі, як Іван зміг його донести. Так швидко, так обережно… А ми застигли на місці, нібито батьків стан передався нам, і навіть не допомогли.

Потім усі троє, як по команді, ми ожили і опинилися біля дивана.

— Кілок… — прошепотів батько. — Кілок… загнали сюди… — і поклав руку на серце.

— Не ворушись, — наказала Людмила. І побігла в другу кімнату.

Мама почала водити ганчіркою по спинці дивана — тихо, безтямно.

— Це буває… — Івав тяжко дихав, але усміхнувся. — Пройде!

Він сказав так впевнено, ніби з ним це траплялось уже не раз.

— Що ж робити? — спитала мама.

Людмила ввійшла в кімнату з пляшечкою і грудкою цукру. По всій грудці розлилася жовта крапля. Батько взяв цукор у рот, під язик.

— Зараз збігаю! По лікаря… — сказав я. І кинувся в коридор, потім униз по сходах. Тільки б він був дома!.. В цю мить дядя Льоня здавався мені найпотрібнішою, найважливішою, найвизначнішою людиною на світі. Мені здавалось, що все, все в світі залежить зараз від нього!..

Мабуть, він зрозумів це, бо не став розпитувати: чи хоче Людмила, щоб він прийшов, чи не хоче? Він узяв коричневу пластмасову коробку, потім блискучу металеву, ще щось засунув у кишеню і побіг за мною просто в чім був — у ковбойці з розхристаним коміром і засуканими рукавами, у піжамних штанях і тапочках.

Коли він увійшов до нас, то ледь-ледь зажмурився від яскравого світла. Усе було святковим і нарядним: чарки, тарілки, пляшки, графин з жовтими скоринками, шампанське і коньяк. Людмилине і мамине плаття, модний Іванів костюм. Навіть батько лежав на дивані в якомусь парадному вигляді: мама прасувала сьогодні піджак і штани, дала йому нову нейлонову сорочку.

Людмила сиділа поряд на стільці і держала в своїй руці батькову руку. Мама присіла на край дивана і, як і раніш, водила ганчіркою по його дерев’яній спинці.

Іван уже віддихався, але стояв усе на тому самому місці. Коли ми ввійшли, він сказав:

— Ось зараз лікар підтвердить: це спазм. Звичайна історія! Спазми проходять. Взагалі немає безвихідного становища. А тут звичайна історія…