Розділ «Пізня дитина»

— Ви проводжаєте нас з Людмилою в нашу першу дорогу, як проводжають в останню, — сказав Іван. — Де ж логіка? Де ж проста логіка? Треба ж радіти, а ви?..

— Чому радіти? — спитав я.

— Раніш ви не одержували від нас листів, а тепер будете одержувати! Це по-перше. По-друге, досі ви не чекали нашого повернення, а тепер будете чекати. По-третє, ми справді до вас повернемось. Це ж буде радісне свято!

— Занадто вже до-овго… — промимрив я.

— Довго? Згадай який-небудь випадок, що стався з тобою півроку тому. Що-небудь таке… важливе!

Я подумав, що приблизно півроку тому дав Кості по фізіономії.

— Згадав?

— Ну, згадав…

— Давно це було?

— Ні… начебто вчора.

— Вчора? Значить, ми повернемось до вас завтра! Все пізнається в порівнянні.

— Я розумію.

— Ці шість місяців пролинуть так само швидко, як оті. Ти господар своїх власних думок?

— Напевне, господар.

— От і переключи їх з від’їзду на повернення. Переключив?

— Постараюсь.

— Ну от! Не існує безвихідного становища.

— О браття, доволі печалі!.. — проспівав батько з тієї самої дивної симфонії Бетховена, в якій співають. І додав: — Той мельник— кепський чоловік, що хоче вдома жить весь вік!..

Іван знову підкинув нам позитивні емоції.

Напередодні від’їзду ми всі — мама, батько і я — з його допомогою переключили думки і думали про день повернення. Як це буде здорово — одержимо телеграму: «Зустрічайте! Цілуємо!» — і помчимо зустрічати!