Розділ «Пізня дитина»

– Іван і Людмила, — сказав раптом батько.

«Іван і Людмила… Руслан і Людмила… Батько за весь вечір ні разу не цитував пісень і арій. Жодного разу! І ні разу не назвав мене гордо «мерзотником», — подумав раптом я. — Чому? Мабуть, соромився Івана. Дорожить його думкою?.. Значить, Іван сподобався?»

Але ж дорослі не поспішають висловлювати вголос те, що думають один про одного. І завжди бояться перехвалити. Вилаяти вони не бояться, а от, перш ніж похвалити, будуть довго придивлятися, приглядатися. Навіть якщо все зразу зрозуміло!

— Це добре, що ти влаштував такий спектакль, — виносячи на кухню тарілки, сказала мама.

– І як ти це придумав? — мовив батько. — Розумний, мерзотник! Винахідливий!..

Знову вони про мене!

8

Минуло два з половиною місяці.

Іван тепер бував у нас дуже часто. І дім наш якось повеселішав. На вікна і двері мама повісила нові портьєри, які багато літ лежали в шафі. На столі тепер завжди була яскрава скатерть, яку раніш мама стелила тільки у святкові дні. Найкраще мама годувала нас тепер вечорами: Іван іноді вечеряв з нами разом.

Якось дядя Льоня з нижнього поверху зупинив мене на сходах і спитав:

— Це ваш родич? Такий… засмаглий.

— Еге ж, — відповів я. — Родич… Мамин племінник.

— Я так і думав: ти з ним на ти.

— Що, симпатичний?

— Бачиш, здалеку важко оцінити… Але справляє хороше враження.

— Він архітектор. Талановитий!

— Це стало в вашій сім’ї фамільним фахом. А втім, це фах віку: будують, будують… — Дядя Льоня засунув дужки окулярів у рот, замислився. — Як же він Людмилі доводиться? Двоюрідним братом?

— Авжеж. Вони дружать з дитячих літ.

Він довго не міг попасти ключем у замкову щілину. Мені здалося, від радості… І сказав на прощання:

— Якщо Людмила захоче, я зайду оглянути батька. Або привезу до вас фахівця. Якщо захоче…