Розділ «Пізня дитина»

Я не встиг ще похвалитися в дворі, що сестра незабаром виходить заміж. Як добре!.. Навіщо засмучувати дядю Льоню?

Іванові я сказав:

— Прямо під нами живе один лікар. Я вже, здається, говорив… Дуже закоханий у Людмилу.

— Давно?

— З дитинства. Я пояснив, що ти наш двоюрідний брат. Щоб він не засмучувався… Розумієш? Так що будь у курсі справ.

— Добрий ти, брат! — усміхнувся Іван.

Замість слова «мерзотник» він говорив мені «брат». Це було приємніше.

Дома в нас ніхто про весілля навіть не згадував. Батько й мама боялися питати у Людмили. Коли сестра поверталася додому, ми дивилися на неї запитливо.

«Грали в теніс, — говорила вона. — Іван знову виграв». Або що-небудь подібне до цього.

Звісно, я міг би дізнатись у Івана. Та вийшло б, що ми ждемо не діждемось.

Якось увечері Людмила сказала:

— Жити я хочу поряд з вами. Де-небудь тут, поблизу.

— Яке це має значення! — батько схопився з стільця.

Ми з мамою теж схопилися. Чекання прорвалось, і ми почали переконувати Людмилу, що транспорт у місті працює добре, що батькові й мамі лікарі прописали прогулянки і що район через те не має ніякого значення.

«Ще тільки бракує, щоб через це вона затягла все діло!» — думав я. Але сестра повторила так твердо, що всі ми зразу притихли:

— Ні, я буду жити тільки де-небудь поряд. Це вже вирішено.

Ким вирішено? Нею?.. Чи ними обома? Ніхто запитати не зважився.

Іванові недавно дали кімнату в зовсім новому будинку. Це було далеко: хвилин сорок від центру, якщо їхати тролейбусом. Один раз Іван, як він сказав, затягнув мене до себе.

Правда, я не дуже опирався. Так, для годиться, сказав:

— А може, краще поїдьмо до нас?