Розділ «Пізня дитина»

— Він тобі дуже до лиця. Набагато більше, аніж плаття. Людмила знизала плечима.

— Розумієш, я розповідав цьому другові, що ти спортсменка… Що граєш у теніс та волейбол. Я хочу, щоб він повірив.

— А він вважає, що ти брехун?

За півгодини до того, як мав з’явитися мій друг, Людмила почала гімнастичні вправи, хоча завжди робить це вранці. Ні, вона й не збиралася задовольняти моє дурне прохання, але, коли Іван подзвонив до нає у двері, вона випадково була в тому самому спортивному костюмі.

Я побіг відчиняти…

Коли Іван увійшов до кімнати, всі зосереджено робили своє: батько, заплющивши очі, слухав музику (в цей день він купив величезні пластинки, на яких вміщалися цілі опери й симфонії), мама плела мені светр, а Людмила водила рейсфедером і лінійкою по своїй креслярській дошці. Одно слово, вони й на думці не мали приділяти моєму другові якусь особливу увагу.

Іван сказав:

— Здрастуйте!

Тоді вони всі одразу глянули на нього. Мама з батьком перезирнулись. А Людмила не здивувалась. Наче знала, що Іван має прийти… Вона ніколи не дивується.

— Заходь, — мовила вона. Потім звернулася до мами, батька і до мене — Познайомтеся: це Іван. Льоня жде свого друга. Він думав, що ти — це він, і тому так розігнався, — пояснила вона Іванові.

Іван розгубився. І я вирішив одразу йому допомогти.

— Заходь, Іване, заходь! — сказав я ще голосніше, ніж завжди розмовляв удома. — Ми тебе ждали!..

День перед цим я ніяк не міг вимовити оце саме ти, і раптом воно якось легко й просто злетіло у мене з язика.

— Ви знайомі? — спитала мама.

— Авжеж, ми знайомі, — відповів я. Людмилу й це не здивувало. — Я розшукав Івана і запросив… Повинен же він нарешті познайомитися з нашою сім’єю!

— Прекрасна ініціатива! — сказав батько.

Він же нічого не знав про сварку, і Людмила мусила всміхнутися Іванові.

— Я рада, що ви познайомились.

Невже їй важко було б сказати: «Я рада, що ти прийшов!»

Батько вимкнув радіолу. Мама кинула мій майбутній светр і побігла в сусідню кімнату.