Розділ «Пізня дитина»

А за хвилину вона вернулася звідти причесана і навіть губи трошки підфарбувала.

— Ми з Іваном зустрілись і подружились! — пояснив я всім членам нашої сім’ї. — Це й є мій новий товариш.

— Все точно, — сказав Іван.

І тут я помітив, що в руках у нього гвоздики і коробка цукерок. Він від хвилювання забув про них. Я вирішив звільнити Іванові руки.

— Давай все це!

— Ти певний, що це тобі? — спитала мене Людмила.

— Ні, тобі! — мовив я впевнено.

— А може, мамі!

— Певно, обом. Іване, це обом? Скажи, не соромся!

Я намагався його підбадьорити: адже ж він був моїм гостем.

— Давно ви на ти? — спитала Людмила.

Вона не могла креслити або читати свої лекції, як робить, коли чим-небудь невдоволена. Але зверталася весь час до мене: вона не любить зустрічатися очима з тим, на кого сердита.

— Це навіть добре, що ви з’явились так несподівано, — сказала мама. — З хазяйки що ж візьмеш! У скромної вечері є виправдання!..

— Ну, прошу вас до столу, — запросив батько.

— Сідай, Іване, — підтримав я батька. — Поводься як удома!

— Тоді я скину піджак! — мовив Іван так голосно, ніби знав закони нашої сім’ї.

На буфеті у нас стоять фарфорові фігурки, їх розставила бабуня, що вмерла років зо три тому. Людмилі фігурки не подобаються, але вона їх не чіпає: це вважається пам’яттю про мамину маму.

А того вечора мама сама раптом узяла фарфорові фігурки і винесла в сусідню кімнату. Вона весь час оглядала наші стіни і речі, раз у раз що-небудь витирала. Вона, коли нервує, завжди водить ганчіркою по меблях, шукає пороху, якого там нема. Мама не підготувалась зустрічати гостя, погляди якого були для неї, виявляється, дуже важливі. Але не міг же я розповісти про все наперед?

«Не твоє це діло! Ти цього не зрозумієш!» — сказала б мені Людмила.

Усі хвилювались.